Херсонська обласна
універсальна наукова бібліотека
ім. Олеся Гончара
ПН-ЧТ: 9:00-18:00
СБ-НД: 9:00-18:00
Меню розділу

Гончар і Херсонщина

"...Ще квіттям зійду я в полях України,

    Ще Вам провіщатиму радості день!"

 Гончар.О. Щоденники. Т.2. – К., 1947.

«...ЩО ПРОСТОРОМ СВОЇМ АЖ П'ЯНИТЬ»

 

 

18 лютого 1997 року Кабінет Міністрів України присвоїв Херсонській обласній універсальній науковій бібліотеці ім'я Олеся Терентійовича Гончара. Олесь Терентійович завжди опікувався не лише Херсонщиною, але багато зробив зокрема і для нашої книгозбірні.

 

Пропонуємо вашій увазі віртуальний проект «Гончар і Херсонщина», який містить інформацію, пов'язану з життям і творчістю видатного письменника, у т.ч. і на Таврійській землі.

 

 

Олесь Гончар і Херсонщина. Цілий материк у нашій літературі, подиву гідне залюблення письменника в смагляву Таврію, її простори і її людей. Саме півдневі України в повоєнній творчості автора «Прапороносців» судилося посісти осібне місце, і на те були свої передумови.

На одному з передвиборних виступів перед таврійськими хліборобами, які неоднораз обирали письменника до парламенту країни, Олесь Терентійович розповів: «З ранніх дитячих літ мені доводилося чути про Турбаї, про долю цього мужнього села, зруйнованого царатом у кінці XVIII століття, про людей, зселених у колишні степові пустелі... Чути доводилося й про те, як ні односельці ходили на заробітки в Таврію» ...Іншого разу, розмові зі мною, він у задумі сказав, що, можливо, й мама його Тетяна, яка так рано пішла за межу, ходила курявними шляхами в таврійську даль у пошуках кращої долі... Тема степу, життя степовиків зазвучала владно уже в книжці оповідань «Південь» (1951 р.). Назвімо такі з них, як «Жайворонок», «Сусіди», «Зірниці», а надто «Соняшники», що стали оповіданням-подією в українському письменстві перших повоєнних років. У цьому творі глибоко й щемливо розкрита краса людини праці - степовички Меланії Чобітько, образ якої не мерхне з плином часу серед численних героїв гончаревої прози, яку справедливо названо класикою ще за життя її творця.

Але, звичайно ж, «перевисання» до теми степу, його історичної долі знаменував славнозвісний роман «Таврія» (1952 р.), котрий відзначається широтою показу життя народних мас, ретельною «розробкою» воістину народних характерів, передумови їхнього формування. Природа нашого батьківського краю в цьому творі змальована, як ніде інде, яскраво, розлого, повносонячно.

Остання сторінка громадянської війни стала основою наступного після «Таврії» роману «Перекоп» (1957 р.). Незважаючи на певну ідеологічну заангажованість (такий був час), у ньому досить переконливо показані протиприродність нібито своєї «дядьківської» війни. Численні епізоди підтверджують ознаки божевілля народу, яким та війна по суті була.

З-під пера прапороносця нашого письменства вийшла в різні роки ціла низка оповідань, новел, повістей, присвячених все тим же степовим людям (слово це подарувала одна літня степовичка, Олесь Терентійович, почувши його завважив: «Так і книжку назвати можна»). Аж ніяк не оминути в нашій розмові повісті «Щоб світився вогник» (1954 р.), у якій чи не вперше в творчості О.Гончара окреслена проблема духовного браконьєрства, - те, чим збурить відтак брежнєвсько-сусловську камарилью всесвітньо відомий роман «Собор» (1963-67 рр.). «Героя» згаданої повісті, Вовика-капітана Дьома-олімпієць характеризує як браконьєра «у всіх своїх почуттях». Тема ця відлунить і в знаменитій новелі «На косі» (1966 р.). Як докір не одному можнавладцеві звучать слова, що їх докинула місцевому божкові Танцюрі випускниця біофаку Ольга: «Де ваші святині? Чи ви вже звільнили від них своє життя?»

Справжньою поемою про степ і степовиків є роман у новелах «Тронка» (1960-62 р.р.). Книгою доби назвав його Дмитро Павличко. Полонить передовсім світлоносність образів людей міцного народного складу, - родини Горпищенків, бригадира бульдозеристів Левка Браги, директора радгоспу Пахома Хрисантовича, безногого інваліда війни Мартина Мамайчука, його «некерованого» сина Грині та інших. Разом з тим у романі досліджується походження людського «Кураю життя», як мовить Брага. Відставний майор Яцуба, запеклий ворог демократії, «лободзвон» класичного зразка, так же нагадує нинішнього бонзу, що в тронному залі возсідає і рече безапеляційно: «Селяни не можуть бути демократами».

Я був свідком, як письменник «збирав» матеріал для повісті «Бригантина» (1973 р.), вивчаючи за депутатським завданням обставини в так званих «спецшколах». Офіційна пропаганда в той час на всі заставки розводилася про виховання нової людини, життя ж невблаганно свідчило, що з цим питанням у країні «розвинутого соціалізму» далеко не все гаразд. Олесь Гончар б'є на сполох: за юні серця боротися треба настійно, неказенно, розумом і душею. Він, за словами В.Земляка, виступив тут в образі педагога, «по-доброму усміхненого для відкритої дитячої душі, водночас вимогливого у своєму гуманізмі».

Білобережжя (пониззя Дніпра) є місцем дії і роману «Берег любові» (1975-76 рр.), що з'явився друком саме тоді, як по всій країні вилунювало «Мой адрес - не дом и не улица». ...А тут, на сторінках роману - адреса цілковито означена: Україна, Таврійський степ, Кураївка, ота, що «на чумацьких шляхах, на гарячих вітрах».

Герой роману - «морський вовк», «вузлов'яз життя» Андрон Ягнич, «чесно відбувши свою всежиттєву вахту», змушений під тягарем років відходити в «забортність» (простіше - на пенсію). І він повертає не куди-інде, не в затишну курортну місцину, а - на берег любові, на свою степову батьківщину, де і дім, і вулиця, і рідні його серцю люди, такі як «кураївський Зевс», голова місцевого колгоспу Сава Чередниченко, прообразом якого послужив незабутній Микола Садовий із квітучої Чулаківки.

В останньому романі О.Гончара «Твоя зоря» (1976-1980 рр.), географія якого, сказати б, всеземна, планетарна, ми однак знову зустрінемо й запам'ятаємо і «в усі краї степове роздолля, що простором своїм аж п'янить», і -«обличчя в комбайнера аж темно-сизе від пилюки й щетини. А серед цієї пилюки й щетини два клаптики ну просто небесної блакиті». ...І так тобі отой випадково зустрінутий у дорозі до моря механізатор нагадає твого земляка або ж і твого тата, що гарував не одне літо на п'янкому роздоллі степовому, і нікуди його не тягло з берега любові, котрий нам переданий у спадок як найдорожчий у світі скарб.

Не можу не згадати дорогу не лише для мене новелу з книжки «Далекі вогнища» (1991 р.). Зветься вона «В снігах», навіяна останніми передвиборними мандрами по Таврійських засніжених роздолах. Прототипом Поета в ній є не хто інший, як автор цих рядків. А ще ж там і Газетяр та Вчителька, які теж списані з натури - мої добрі друзі, безумовно, теж пізнають себе в тих образах...

Так отож - Гончар і Херсонщина... Врівні, як степ аж п'янить своїм простором, так і твори Майстра про наш Край і краян п'янять нас гончарівською сонячністю думок і почуттів, неповторністю геніально мовленого слова.

Наостанку - сонет, не вигаданий, а також написаний з натури в одному із таврійських сіл. 

СУПУТНИКИ

В музеї – обладунки чабана:
Гирлига, фляга, шапка-бирка вірна.
І – орденами зшерхлими – війна,
І – орденами в сяйві – праця мирна.
Хто їхнього володаря не зна
В степу, що він любив його безмірно,
Допоки та безока, навісна
В кошарі не настигла в день сумирний...
Отара сиротує на пашах...
Ми всі падем на скорбних рубежах.
Чи ж добрий спомин матимем по смерті?
...А ще в музеї при його речах
Лежать, не змерклі в буднів круговерті,
Дві книги – «Тронка» й «Таврія» – потерті...

М. Братан

ІНШІ МАТЕРІАЛИ:

Олесь Гончар і Херсонщина: [листи письменника мешканцям краю] // Степ. - 2009. - №17. - С.3-10.

Братан М.І. Сила любові: Слово про Олеся Гончара. – Херсон: Просвіта, 2002. – 31 с.

Братан М.І. Що б там не казали... [Зі спогадів про Олеся Гончара] // Степ.  2002. – №11. – С.152-154.

Параскевич П.К. Життя – як джерело // „Печатное слово”, Информационно-методический журнал издательства ХГУ – 2003 (2).

Календар подій

      1
2 3 4 5 6 7 8
9 10 11 12 13 14 15
16 17 18 19 20 21 22
23 24 25 26 27 28 29
3031