Херсонська обласна
універсальна наукова бібліотека
ім. Олеся Гончара
ПН-ЧТ: 9:00-18:00
СБ-НД: 9:00-18:00

Віталій Калиниченко

31.01.2018

Він один із тих, чиї долі за часів СРСР старанно приховувалися – багатолітній в’язень радянських таборів, правозахисник, член Української Гельсінкської групи з 3 жовтня 1977 р. За громадянську мужність, самовідданість у боротьбі, за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод указом Президента України від 8 листопада 2006 р. був нагороджений орденом «За мужність» І ступеня.

Народився Віталій Васильович Калиниченко 31 січня 1938 року в селищі Васильківка Дніпропетровської області. У 1960-64 рр. Віталій навчався в Київському інституті народного господарства, продовжив навчання в Ленінграді. Здобув фах інженера-електрика та економіста. Під час навчання Калиниченку запропонували стежити за іноземними студентами. Не бажаючи бути завербованим, він вирішив утекти з СРСР. Своїми планами поділився зі студентом з Гани, який і здав його КГБ.

З цього моменту – зіткнення людської гідності з життєвими реаліями тоталітарного режиму – й почалося багаторічне скитання юнака по радянським таборам та психіатричним лікарням.

Уперше Віталія заарештували у вересні 1964 р., але в січні 1965 р. звільнили. У 1965-66 рр. він працював старшим інженером Всесоюзного проектно-технічного інституту енергетичного машинобудування в Ленінграді. Та при спробі перейти радянсько-фінський кордон 20 листопада 1966 р. його заарештували вдруге. І як результат – 12 січня 1967 р. Мурманський обласний cуд засудив його до 10 років таборів суворого режиму за звинуваченням у «спробі зради Батьківщини». Покарання відбував у с. Барашево Теньгушовського р-ну Мордовії, а 13 червня 1972 р. був переведений до табору в с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., де взяв активну участь у боротьбі за статус політв’язня та за поліпшення умов утримання в’язнів. На початку 1974 р. разом із групою політв’язнів відмовився від радянського громадянства.

А вже 24 листопада 1974 р. Віталій Калиниченко надіслав заяву Президії Верховної Ради СРСР (копію якої адресував Комісії з прав людини ООН), у якій доводив, що судили його не за спробу перейти кордон, а за політичні переконання, підтверджуючи це цитатами з вироку: «не згоден з суспільним і політичним ладом», «намагався вчинити втечу за політичними мотивами». І відповідно до цього вимагав: 1) привести умови його утримання під вартою у відповідність зі статусом політв’язня; 2) скасувати вирок; 3) надати можливість представникам ООН та інших міжнародних організацій перевірити підстави його звинувачення й засудження, а також умови його утримання під вартою. Стверджував, що якщо перша умова не буде виконана, він все одно буде дотримуватися Статусу політв’язня.

1975 р. Каличиненка перевели у Владимирську в’язницю. Улітку 1975 р. Віталія Васильовича почали возити по лікарнях: місяць у психбараці в Мордовії, місяць – в інституті ім. Сербського в Москві, три місяці – у психіатричній лікарні м. Сичовка Смоленської обл. До кінця лютого 1976 р. утримували на карантині в таборі в с. Кучино, а потім перевели в табірну лікарню, звідки й звільнили 19 березня.

Повернувся В. Калиниченко на батьківщину в с. Васильківка. З 17 по 27 жовтня 1977 р. тримав голодівку, домагаючись виїзду з СРСР. У грудні цього ж року підписав Звернення членів УГГ до Бєлградської Наради на захист Л. Лук’яненка. Маючи вищу освіту та працюючи інженером-економістом, постійно був під наглядом, піддався переслідуванням та арештам, не мав змоги влаштуватись навіть на некваліфіковану роботу і, врешті, був знову засуджений у 1980 році на 10 років ув’язнення та 5 років таборів як «особливо небезпечний рецидивіст». Термін відбував на дільниці особливо суворого режиму уже знайомої йому колонії в с. Кучино. Після серії карцерів 1981 р. за спробу передати на волю заяву протесту Калиниченко був ув’язнений на рік у камері-одиночці. 20 січня 1983 р. за активну участь в акціях протесту в таборі Чусовським судом переведений на 3 роки до Чистопольської тюрми (Татарська АРСР), після чого його повернули в Кучино. У 1988 р. звільнений. 6 квітня 1989 р. виїхав до США, проживав у Вашинґтоні. Востаннє відвідав Україну в серпні 2008 р.. Тяжко хворів останніми роками.

Пішов із життя 27 квітня 2017 року.

Більше можна дізнатися, звернувшись до документів із наших фондів:

Вісник репресій в Україні. Закор. Предст-во Української Гельсінської групи. Ред.-упоряд. Н. Світлична. Нью-Йорк. 1980–1985 рр. – 1980: 2-7, 4-14, 7-2, 8-8. 10-6; 1981: 1, 3; 1984: 1-38, 4-17.
Енциклопедія Сучасної України [Текст] / І.М. Дзюба; Національна академія наук України, Наукове товариство ім. Шевченка, Інститут енциклопедичних досліджень Національної академії наук України; НАН України, Наук. т-во ім. Шевченка, Ін-т енцикл. дослідж. НАН України; наук. ред. С.І. Болтівець- К. : Координац. бюро ЕСУ НАН України, 2001. , ISBN 966-02-2074-X.
Т. 12: Кал - Киї: [2685 гасел]/ наук. ред. С.І. Болтівець - Скор.: с. 706-711. - 711 с.

Календар подій

     1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 222324
252627282930