Терор проти українців наш невдалий сусід розпочав не сьогодні і не вчора. Його коріння уходить глибоко в історію. Тільки з 20-х років ХХ століття жертвами стали мільйони громадян України, а це представники політичної, мистецької, наукової, духовної, військової еліт. Новостворена радянська влада руйнувала цінності й традиції українського народу, вселяла страх у людські серця.
Коли мова заходить про розстріляне відродження, то перші, кого ми пригадуємо – це Микола Хвильовий, Валер’ян Підмогильний, Микола Куліш чи Лесь Курбас. Вони всі були людьми з великої літери, але ж на їхніх іменах список не закінчувався.
Гордій Коцюба, Дмитро Тась, Юрій Вухнарь, Дмитро Загул чи Клим Поліщук.. Усі вони отримали один і той же вирок – «Розстріл!». І навіть на цих прізвищах все не скінчилося.
Седляр Василь Теофанович. Чули про такого?
Художник-монументаліст із кола бойчукістів, розстріляний НКВС у 1937 році за звинуваченням у приналежності до націонал-фашистської організації, яка планувала терористичні акти проти керівників ВКП(б) i радянського уряду. Талановитий художник працював як станковіст, графік, ілюстратор, писав фрески і розписував кераміку, створив більше 1000 робіт. Він би ще міг так багато зробити. Але хвиля сталінських репресій не оминула його й обірвала життя у 37 років. У нього немає могили, він не встиг виростити дітей. Усі його монументальні твори в Києві, Харкові й Одесі знищені. Залишилися лише недосконалі фоторепродукції та невелика колекція станкового живопису та малюнка, яка нині зберігається в Національному художньому музеї України в Києві.
Василь народився 12 квітня 1899 року на хуторі Христівка (нині село Жоржівка) Зіньківського повіту, Полтавської губернії в родині селянина. Початкову освіту здобув у місцевій чотирирічній школі. Далі з 1915 до 1919 навчався у Київській художній школі. По її закінченні вступив до Української державної академії мистецтв під керівництвом Михайла Бойчука, де вчили не тільки малювати, а й давали хорошу освіту та світогляд. Однокурсниця, а потім дружина Оксана Павленко писала про Седляра: «Був молодий, зухвалий, беручкий, ...а малював легко й швидко». Одночасно Василь працював у майстерні державних замовлень. Брав участь у колективних розписах Луцьких військових казарм, Червонозаводського театру в Харкові, Селянського санаторію ім. ВУЦВК під Одесою – жодна з робіт не вціліла.
У 1923 році Василя Седляра призначили директором Межигірського художньо-керамічного технікуму. Він знайшов майстрів, поставив 20 верстатів, організував замовлення Укрзовнішторгу, зробив кілька виставок і робота в технікумі пішла вгору: це були не просто утилітарні вироби – глечики, тарілі, вазочки, баклаги, сервізи, «баранці», «куманці», Седляр поєднав професійне модерне мистецтво із традиційними українськими гончарними формами.
У декоративній скульптурі, у розмальованому посуді втілювалася ідея відродження національного стилю, в основі якого лежала народність. Цією ж ідеєю пройняті були й монументальні роботи, створені Михайлом Бойчуком і його учнями, де в узагальнених образах відображалися сцени сільського життя, боротьби за волю, оспівувалися споконвічні людські цінності.
Один із учнів Седляра в технікумі, Пантелеймон Мусієнко, згадував: «Вже в перший рік навчання він нас підкорив системою своїх поглядів на мистецтво. На його лекції ми приходили, як на концерт. Він читав нам просто і цікаво. Любив ілюструвати прикладами з мистецтва епохи Відродження і старого українського. Він високо оцінював твори західноєвропейських імпресіоністів. Фанатично закоханий в українську ікону і графіку, килими, золотарство та театр. Приклади з літератури, філософії та історії культури збагачували фахові знання з мистецтва. Нас полонив його глибокий розум і загальна культура. Він був товаришем студентів більше, ніж директор і педагог»
1925 року Василь Теофанович став одним із засновників Асоціації революційного мистецтва України на противагу вже існуючій Асоціації художників Червоної України. Нова організація пропаґувала впровадження мистецтва в побут, поєднання його з життям та заперечувала натуралістичний реалізм.
Партії не сподобалося таке «занурення» у народну тематику. Вони вимагали від майстрів зовсім іншого підходу до вирішення художніх завдань. Поступово всі пошуки та новаторства замінялися єдиним стилем, який вимагав зображення фальшивого героїчного пафосу, загального тріумфу, зображення «щасливого народу».
Важливою подією в житті Василя Седляра стала поїздка за кордон в 1926 - 1927 рр., яку організував Народний комісаріат освіти. Разом із М. Бойчуком й А. Тараном він побував у кількох школах Чехословаччини, Німеччини та Франції. У Франції Василь відвідав завод порцеляни у Севрі та мануфактуру гобеленів, у Німеччині - Баухаус, і як результат, намагався перенести в Межигір’я досвід передових шкіл. Ця поїздка пізніше стала однією з формальних підстав для їх арешту й обвинувачення у шпигунстві та участі в контрреволюційній організації.
У 1930 році Комісія в справі реорганізації системи й мережі мистецьких закладів в УРСР усунула позапартійного Седляра від керівництва закладом. Деякий час художник викладав у Київському художньому інституті.
Василь Седляр експонував власні твори на республіканських, всесоюзних і міжнародних художних виставках. Його творчість здобувала високі оцінки у фахівців. Популярність і вплив, які мали тоді «бойчукісти», не могли не накликати на них і заздрість колег-художників, і підвищену увагу партапарату.
Настали часи великого терору. Влада сконцентрувалася в Москві, звідки Йосип Сталін намагався перетворити Україну й інші республіки на адміністрації Радянського Союзу.
Саме в ці неспокійні роки Василь Теофанович створює головну працю свого життя – цикл ілюстрацій до Шевченкового «Кобзаря». Це було замовлення від Вадима Меллера - художнього редактора Державного видавництва України в Харкові. 2 вересня 1929 р. Седляр написав Оксані Павленко: «Роботу я свою закінчив – 50 великих ілюстрацій та 26 – малих і обгортка – оце те, що зроблено до “Кобзаря”. Це було найповніше ілюстрування «Кобзаря», Дмитро Горбачов порівнює ці роботи з фресковим розписом, інші мистецтвознавці пишуть, що вони нагадують традиційні розписи на кахлях. 
Так твори Шевченка не трактував ніхто – малюнки Седляра лаконічні і пластичні, в них немає зайвих ліній і зайвого пафосу, зате є динаміка і бунт. Перше видання вийшло у 1931 році, друге в 1933 – тут додалися кольорові ілюстрації. У 2009 році видавництво «Дух і літера» перевидало «Кобзар» з ілюстраціями Василя Седляра, таким чином ця художня пам’ятка дійшла до нас і ми сьогодні можемо оцінити один із головних життєвих і мистецьких проєктів Василя Седляра.
Відомий мистецтвознавець – професор Дмитро Горбачов називає ілюстрації Седляра до «Кобзаря» Шевченка унікальними і порівнює їх із фресковим розписом.
«Ці ілюстрації все-таки найкращі з тих, що існують, – зазначає професор. – Тому що тут збіглися два моменти: біблійність Шевченка та іконність Седляра й інших бойчукістів. Вони багато чого взяли від ікони, тому дуже оригінальні форми їхні. Це першим зауважив Аполінер у Парижі. І тому що ця іконність, а Шевченко сам біблійний... – між ними суголосся таке».
Ілюстрації до творів Шевченка фігурували у справі Седляра, тож, на думку професора Горбачова, можна стверджувати, що митець розстріляний за «Кобзар».
Наприкінці вересня 1936 заґратували професора живопису Івана Падалка, у листопаді Михайла Бойчука, за ним – Василя Седляра. Їх звинуватили в «ідеологічній диверсії», що прирівнювалося до політичного криміналу, а також пригадали виїзд за кордон, і додали до справи обвинувачення у шпигунстві та участі в контрреволюційній організації.
13 липня 1937 року Седляр, Бойчук та Падалка були страчені як «вороги народу» органами НКВД СРСР. І лише в 1980-х роках відкрилася страшна правда про криваві розправи 1937-1941 років. Зокрема і про розстріли у Биківнянському лісі. Мабуть, саме там, серед тисяч жертв, і є безіменна могила Василя Седляра.
Минуло якихось двадцять років і Верховний Суд СРСР ухвалив рішення про реабілітацію Василя Седляра. Однак багато його картин було знищено (у 1938 році у Київському музеї російського мистецтва полотна Седляра були безжально подерті на шматки, а «Кобзар» вилучений з усіх бібліотек і спалений), а творчість до кінця 80-х років фактично замовчувалась.
Але енергія таланту, як відомо, не зникає разом зі смертю, вона – сильніша. Тож шукаймо його твори на виставках, в інтернеті, насолоджуймось! Насправді наша пам’ять і шана – це їхнє життя…
Більше можна дізнатися, звернувшись до джерел:
Про нього:
Кравченко Ярослав. Реабілітація репресованого "Кобзаря" [Текст] : до 110-річчя від дня народження художника-бойчукіста Василя Седляра // Дзвін. - 2010. - N3/4. - С. 166-169 - Бібліогр. у кінці ст.
Кравченко Ярослав. Розстріляне відродження українського малярства [Текст] // Дзвін. - 2021. - N 1. - С. 213-224 - Бібліогр. наприкінці ст.
Рудзицький Артур. "Кобзар", ілюстрований Василем Седляром [Текст] // Образотворче мистецтво. - 2009. - N4. - С. 26-29
Рудзицький Артур Йосипович. Я хочу робити й більше нічого я не хочу. Василь Седляр/ Артур Рудзицький ; [в авт. ред.]- Київ : Саміт-Книга, 2020. - 239 с., ISBN 978-966-986-278-5
Соколюк Людмила. Графіка бойчукістів: Монографія/ Л. Соколюк; Ред. В. Ростиславова, Ю. Стадниченко; М-во освіти і науки України, Харк. держ. акад. дизайну і мистецтв- Х. : Березіль, 2002. - 223 с., ISBN 966-95620-7-4
Соколюк Людмила. Шевченківська тема у творчості Бойчукістів [Текст] // Образотворче мистецтво. - 2014. - N 1. - С. 69-71 - Прим.: с. 71
