Останні свідки. Соло для дитячого голосу

Рецензія на книжку Світлани Алексієвич «Останні свідки. Соло для дитячого голосу»

Пер. з рос. Л. Лисенко. — К.: Дух і літера, 2016. — 368 с.

 

Про війну вже стільки сказано й написано, що на цю тему випрацювався певний імунітет: ну так, це страшно, але що ж поробиш, війна є війна. І саме дитячі голоси, яких узагалі не мало би бути в такій страшній ситуації, підривають будь-який імунітет зсередини. Озивається власне коріння.

«Останні свідки» — це збірка спогадів дітей війни. Серія коротких нарисів, на початку яких зазначено ім’я, вік автора на час описуваних подій, а також професію на час записування спогаду. Спогади записувалися впродовж 1978–2004 років.

Судячи із зазначених професій, Світлані Алексієвич вдалося опитати чи не всі верстви населення — чуємо голоси теперішніх робітників, учителів, льотчиків, художників, поштарів, поварів, науковців, інженерів… Але зрештою усі вони зливаються в один — недарма ж і підзаголовок книжки свідчить: «Соло для дитячого голосу».

Здається, що безліч разів із різних ракурсів переглядаєш ту саму хроніку: недільний день 22 червня 1941 року, коли почули звістку про війну; як із неба впали перші бомби і воно стало чужим; як тато ішов на війну, як вели на розстріл маму; як довго і страшно їхав поїзд у невідомість — чи то в евакуацію, чи в Німеччину; як хотілося до мами; як постійно хотілося їсти; як неймовірно вдалося вижити; як уперше пролунало слово «Перемога!» — те слово відлунює через усю книжку…

Водночас кожен голос — це власна неймовірна історія у хорі тих, кому випало пройти через пекло. У царстві смерті, коли плавляться усі поняття про нормальне життя, людські стосунки, особливо вражає мотив неуникного, невідворотного проростання — попри все. Ось кілька цитат із різних історій:

У книжці йдеться про Другу світову в Білорусі, але війна вражає дуже близько: озиваються власні родинні спогади — мій тато, скажімо, теж був дитиною війни, і так само все життя заїкається, бо злякався німецької вівчарки, як герой однієї з розповідей «Останніх свідків». А його батько теж стояв у шерензі приречених, у якій німці вираховували кожного п’ятого чи десятого на розстріл. Замислюєшся і про ті війни, які тривають нині — скільки зараз там дітей, онімілих від жаху?

До німців у книжці свідчень Світлани Алексієвич не виникає персональної ненависті, бо люди так не чинять. Усі звірства були спрямовані саме на міжлюдські зв’язки, навіть не задля того, щоб їх знищити, а радше посміятися над ними, зневажити. Бо хіба ті солдати, що змушували людей, які закопували своїх розстріляних родичів, усміхатися при цьому (ще й заглядали у схилені обличчя й перевіряли), чи могли вони сподіватися, що так розірвуть ці стосунки? Це помста Людині лише за те, що вона Людина. Адже не менше, ніж диявольська жорстокість, вражає тепле ставлення тих же німців до тварин. Могли дбайливо винести з хати кошенят, а людей повбивати. Як це може поміщатися в одному серці?!

Так, саме німці у певний особливо вразливий історичний момент пропустили поміж себе ворога людства, але ж ця історія триває досі: будь-яка зневага людини до людини, нації до нації, будь-яка зверхність і приниження людської гідності, та навіть тонше — будь-яка навіть «побутова» неповага до чужої свободи вибору, власної позиції — моментально робить нас співучасниками цієї демонічної помсти Людині. Яка може проявитися лише через нас.

…Цю збірку спогадів хочеться продовжити ще одним спогадом. Мій тато народився в 1943-му. А подія сталася 1944-го, коли на Кіровоградщині німці вже відступали. Хата стояла на краю села, далі — балка і степ. Мати поралась удома, час од часу штовхаючи колиску під сволоком — і та собі гойдалася. А в колисці тато.

Раптом заходять німці, загін із кількох осіб. Обірвані й такі брудні, що аж чорні — це фактично смертники, які мали прикривати відступ, і от уже поверталися й вони. Їхній старший помітив колиску й подався до неї, мати кинулася, а він їй каже ламаною російською, що не треба. І витягнув фотографію на шиї: у нього десь там теж маленький син, якого вже мабуть не побачить, тож він хоче заспівати її синові, ніби своєму. І перш ніж мати отямилася, обняв колиску руками — а руки такі довгі-довгі, що охопив її всю, — і став співати якусь німецьку пісню. А по чорних щоках, згадувала мати, — бігли сльози рівчаками.

Їхні шинелі кишіли від вошей, мати повкидала їх у піч, щоб трохи очистилися. Знайшла якоїсь картоплі, вони поїли. І пішли гуськом у балку. Раптом звідкись виринув наш літак — і скосив їх усіх, так і лишилися в тій балці.

І от яка дивина. Можливо, це просто збіг, але тато все життя любить німецьку мову. Читає Бьоля і Ремарка, виписує німецькі слова на карточки і носить у кишені, час од часу переглядаючи. І я думаю: це ж скільки жалю й каяття треба було вкласти в ту колискову, щоб зарядити такою любов’ю?..

У книжці Світлани Алексієвич мене вразила фраза із спогадів Васі Харевського, якому на час війни було 4 роки: «Так у житті мене потрясло потім тільки кохання. Коли я закохався… Пізнав кохання…» Дуже хотілося б продовження — про любов, яка покриє все.

Післямова замість передмови. С. 3

"Він озирнутися боявся...". С. 4

"Моя перша й остання цигарка...". С. 7

"Бабуся молилася... Вона просила, аби моя душа повернулася...". С. 11

"Вони лежали на жаринах рожеві...". С. 13

"А я все одно хочу маму...". С. 17

"Такі гарні німецькі іграшки...". С. 21

"Одна жменя солі... Усе, що залишилося від нашого дому...". С. 27

"І поцілувала в підручнику всі портрети...". С. 32

"Я їх руками збирала... Вони білі-білі...". С. 35

"Жити хочу! Жити хочу!". С. 38

"Через петельку для гудзика...". С. 40

"Тільки мамин крик чула...". С. 44

"Ми грали, а солдати плакали...". С. 48

"На кладовищі покійники лежали нагорі... Неначе ще раз убиті...". С. 51

"І зрозумів - це батько... У мене тремтіли коліна...". С. 53

"Заплющ очі, синку... Не дивися...". С. 57

"Братик плаче, тому що його не було, коли був тато...". С. 61

"Першою прийшла ця дівчинка...". С. 63

"Я - твоя мама...". С. 67

"Просимо: можна облизати?". С. 69

"...Ще пів ложечки цукру". С. 71

"Домику, не гори! Домику, не гори!". С. 76

"Вона прийшла у білому халаті, як мама...". С. 79

"Тітонько, візьміть мене на коліна...". С. 82

"...І почала колисати, наче ляльку". С. 84

"Мені вже буквар купили...". С. 87

"...І не наречені, і не солдати...". С. 98

"Хоча б один синочок залишився...". С. 100

"Втирає сльози рукавом...". С. 103

"Він висів на шворочці, наче дитина...". С. 106

"Тепер будете моїми дітьми...". С. 109

"Ми цілували їм руки...". С. 111

"Я дивилася на них очима маленької дівчинки...". С. 114

"Мама наша не посміхалася...". С. 116

"Не могла звикнути до свого імені...". С. 118

"Гімнастерка в нього була мокра...". С. 120

"Наче вона йому дочку врятувала...". С. 123

"У загін мене несли на руках... Усе в мені було відбите від п'ят до маківки...". С. 127

"А чому я такий маленький?..". С. 131