Його батьки познайомилися на Далекому Сході.
Батько, Григоренко Явтух Антонович, голова колгоспу, разом з бригадирами та рахівником був засуджений 1932 р. до розстрілу за «розбазарювання зерна»: видали селянам хліб на трудодні. Через кілька місяців етапований на Далекий Схід. Звільнений у 1937 році. Тим часом його перша дружина померла від голоду, дочка Надія й син Григорій дивом вижили.
Мати, Євдокія Сидорівна, була ув`язнена в тому ж 1932 р. на 5 років за «контрреволюційну діяльність» – насправді як дочка «куркуля». Вдома залишилися два хлопчики, 5 і 7 років. У Кременчуцькій тюрмі, де її утримували, в`язнів не годували тижнями. 20 діб тривав етап до Владивостока. На її численні листи з рідного краю прийшла звістка: «Не журись і не плач, Явдошко, бо твоїх діток Господь прийняв, і не тільки твоїх, а багатьох дітей і дорослих, половини села не стало. А чоловік твій, Іван, теж віддав Богові душу в Архангельську, написав товариш його, а в хаті вашій живе Юхим-п'яничка, і город ваш заріс бур'янами, і садок теж пропадає. З тим бувай здорова і щаслива, а додому не повертайся, бо ще раз посадять». Прочитавши таке, Євдокія намагалася накласти на себе руки, та люди одвели від гріха.
Побравшись, майбутні батьки Сашка у 1937 році повернулися в с. Бородаївка Верхньодніпровського р-ну Дніпропетровської обл., Євдокія стала матір`ю дітям чоловіка. А 22 лютого 1938 року в їх сім’ї народився Олександр – майбутній поет-шістдесятник.
Ріс, як і інші сільські діти, до школи ходив. Допитливістю своєю надокучав усім. Читати любив. Єдине, чим вирізнявся серед однолітків, – не вмів гратися й розважатися. Був добрим, щирим і розважливим. «Іде зі школи з портфелем у руках (тоді не всі їх мали, а Олександру купили), з олівцем за вухом. У бабусиному дворі, під криницею, сів перепочити, зібрав таких же дітлахів і почав читати свої вірші. Це було мало не щодня», – розповідає двоюрідна сестра Олександра Марія Арсентіївна Григоренко (Недошопа).
У 1956 році Сашко закінчив Верхньодніпровську середню школу. З юних літ писав вірші. Але, як і більшість сільських дітей, мріяв бути військовим, носити хромові чоботи, золоті погони, це здавалося таким романтичним. Вступив у Васильківське авіатехнічне училище під Києвом та швидко зрозумів, що радянська армія – це не його покликання. Тож через кілька місяців подав рапорт на звільнення й у березні 1957 року повернувся до батьківської хати. Мав намір поступити в Київський університет на мовно-літературний факультет, але районний військкомат призвав його на дійсну строкову службу. Служив у м. Кусари в Азербайджані. Продовжував писати вірші, сповнені мріями про кохання, любові до матері, до України, до друзів. Деякі відсилав до київських журналів та своїм однокласникам. Написав, зокрема, вірш про окупацію Угорщини 1956 року, де був рядок: «Піднімає прапор Імре Надь!»
60-ті роки назвали періодом відлиги; залякана репресіями, вкрай заполітизована література відчула вітер змін. Проте тривало це недовго. Антихрущовська змова різко повернула державне кермо в інший бік. Ті, у чиїх руках воно опинилось, вдалися до випробуваних методів та засобів боротьби з інакодумаючими.
Патріотично забарвлені вірші Сашка потрапили до КГБ, що призвело до арешту 2 листопада 1958 р. 17 січня 1959 р. Військовий трибунал Бакинського округу засудив Олександра Григоренка за ст. 72 ч. 1 КК Азербайджанської РСР («антирадянська агітація і пропаганда») до 6 років позбавлення волі. Батьки написали листа на ім`я Хрущова. Воєнна Колегія Верховного Суду СРСР 2 серпня 1960 року скоротила термін до 3 років.
|
| Олександр Григоренко у неволі.
Мордовія. 22 травня 1961 року |
Покарання відбував у таборі суворого режиму управління «Дубравлагу» ЖХ-385/11, с. Явас, Мордовія. Мордовські табори часів «хрущовської відлиги» були своєрідними островами свободи. Тут Олександр зустрів багатьох українців, які теж жили і дихали любов'ю до України, до її історії, культури, з інтересом спілкувався із в`язнями інших національностей. Будучи оптимістом від природи, він вважав, що в таборі йому легше і цікавіше, ніж в армії. Вивчав англійську, німецьку, французьку мови, пристойно розмовляв польською.
Коли О. Григоренко вийшов на волю і влаштувався на роботу на будівництво, то дозволив собі такий ризикований жарт. Побачивши над вагончиком, у якому була розташована контора, напис «УНР», він запитав, що означає. Йому пояснили: «управління налагоджувальних робіт». «Тю, – пожартував юнак, – а я думав: Українська Народна Республіка». Ризикований жарт, особливо коли ти щойно вийшов на волю. На його щастя, «радянські люди» вже не знали, що таке «Українська Народна Республіка», і не побігли з доносом про антирадянську агітацію. Та й сам Олександр дізнався про неї лише від своїх товаришів по неволі.
Надалі хлопець знову планував вступити до Київського університету, із захопленням говорив про поезії Дмитра Павличка та Івана Драча.
Проте його планам не судилося здійснитися: 19 серпня 1962 року Олександр Григоренко потонув, купаючись у Дніпрі. Він прожив дуже недовге життя – усього 24 роки. Його вірші ще цілком школярські, і можливо, про них не слід би і згадувати, якби їх автор не став жертвою політичних репресій, та ще й під час так званої «хрущовської відлиги», і якби не збереглося ще жменьки інших віршів, написаних пізніше. Їх мало, але вони варті того, щоб бути введеними у хрестоматії української літератури ХХ століття, щоб ці вірші – бодай «Ти мене полюбиш не за пісню» – вчили школярі напам’ять.
***
Ти мене полюбиш не за пісню.
Ти мене полюбиш не за вроду.
Ти мене полюбиш за залізну
Відданість вкраїнському народу.
Бо й для тебе іншої любові,
Відданості більшої нема,
Бо пісенній придніпровській мові
Поклялась у вірності й сама.
Та коли я душу буревісну
Переллю в живе життя твоє,
Ти тоді полюбиш і за пісню,
І за вроду – вже яка не є.
Більше можна дізнатися, звернувшись до документів із наших фондів:
Гордасевич Г. Ти мене полюбиш / Г.Гордасевич // Визвольний шлях: сусп.-політ., наук. та літ. місячник. – К. : Укр. Видав. Спілка. 1999. – книга 8 (617). – Серпень. – С. 1004-1006.
Майор В.І. Ти мене полюбиш за залізну відданість вкраїнському народу. На вшанування пам'яті письменника Олександра Григоренка / В.І. Майор // Вивчаємо українську мову та літературу. – 2017. – № 30. – С. 23-26 - Бібліогр. наприкінці ст.
Різників Олекса. Поет Олександр Григоренко: 55 років як його немає / О. Різників // Літературна Україна. – 2017. – № 33(24 серп.). – С. 2, 10.
