Уже пішов другий рік від початку повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну.
Вже другий рік, як рф докладає максимум зусиль не тільки до загарбання українських територій, але й до знищення всього українського. Другий рік, як рф відкрито руйнує, грабує та бомбардує українські міста, музеї, школи, університети, інститути, наукову та цивільну інфраструктуру. Другий рік, як українці гинуть, знаходяться під постійною загрозою або змушені покинути країну для збереження життя. Другий рік, як ми показуємо світу нашу єдність, силу, незламність!
Та чи другий? Історія України - це історія одвічної боротьби, явної чи прихованої, але боротьби з росією за свою ідентичність, за незалежність та й просто за право на існування. Вся наша історія пронизана героїчними іменами, які довгий час замовчувались і які ще не одне століття нам з вами доведеться витягати із забуття.
Такими є й одні з березневих ювілярів: ІВАН МИТРОФАНОВИЧ ЛУЦЕНКО (1863-1919) та ВАСИЛЬ ЧЕЧНЯВСЬКИЙ (1888-1937)
Іван Луценко належав до провідних представників українського національного руху кінця ХІХ – початку ХХ ст. У його світогляді поєднувались загальнолюдський гуманізм та український націоналізм, який згодом узяв верх. Біографія ж Луценка підтверджує тезу, що український національний рух розгортався не лише у напрямку з Києва до периферії, але й навпаки. Саме південноукраїнські діячі одними з перших запропонували та відстоювали ідею української незалежності. За словами Є. Чикаленка "Луценко захопився українством і не зрадив його до самої своєї трагічної смерті, хоч способи й тактику міняв дуже часто і часом несподівано".
У контексті актуальної нині проблеми вибору історичних символів та героїв для новітньої України (особливо для її Сходу та Півдня), слід зауважити, що постать Луценка має великий націотворчий потенціал в умовах війни з одвічним ворогом України – росіянами. Детальніше…
А ви знали
, що сімейство відставного солдата з Груні – Михайла Кіндратовича Губенка – збагатило українську літературу – та ще й гумористику, рідкісний жанр! – двома письменниками? Та ще й обидва з талантом від Бога!
Василь Чечвянський і Остап Вишня. Між ними багато спільного. У них одне справжнє прізвище — Губенко, — адже вони — рідні брати. Обоє — сатирики-гумористи, класики української літератури.
Василь Чечвянський у вісімнадцять років почав працювати у військових госпіталях, брав участь у Першій світовій війні. У 1917 році перейшов на сторону революційно налаштованих солдатів. Під час Громадянської війни — інтендант Першої кінної армії. Потому очолював у Ростові-на-Дону санітарну службу Північно-Кавказького військового округу. 1924 року Чечвянський демобілізувався, повернувся в Україну й зайнявся літературною роботою. Навіть те, що він був тяжко поранений, захищаючи радянську владу, не спасло його в суворі часи ежовщини.
Під час слідства дружина Надія Михайлівна якось примудрилася домогтися побачення з Василем Михайловичем. Його вигляд налякав її. Чоловік був у синцях, виснажений. У неї з болем вихопилося:
— Васю! За що вони тебе так?
— Мені, Надя, «шиють» літературні помилки... Б'ють щодня...
Але літературні помилки — це всього лише туманне тло. Насправді ж із нього вибивали визнання в причетності до якоїсь української контрреволюційної націоналістичної фашистсько-терористичної організації.
Під побоями людина ламалася й починала «зізнаватися», наговорювати на себе й на близьких.
14 липня 1937 року письменникові винесли смертний вирок. Наступного дня, 15 липня, Василя Михайловича розстріляли в Києві. І лише в жовтні 1938-го родині повідомили про його смерть від хвороби серця (!).
Він був одним із тисяч репресованих талановитих українців, які підлягали знищенню тільки за те, що вони українці. Детальніше…
