Історія цього чоловіка ‒ це історія українця, нагородженого двома Георгіївськими хрестами у ході російсько-турецької війни 1914-1918 рр.; це історія петлюрівця під командуванням Нестора Махно; це історія комісара Ганнівської волості, який організував повстання у Червоній армії і на базі повстанців створив легендарну Степову дивізію…
Костянтин Пестушко ‒ він же «Степовий-Блакитний», він же отаман Степової дивізії, він же Головний отаман Холодного Яру народився 10 лютого 1898 року в заможній селянській родині с. Ганнівки на Катеринославщині (зараз Петрівського району Кіровоградської області).
Батьки його, крім 25 десятин землі, тримали земську повітову кінно-поштову станцію, яку його батько Юрій перейняв від Семена Павловича Пестушка – діда Костя. Мати майбутнього отамана Олександра була малописьменною, а батько закінчив чотири класи церковнопарафіяльної школи. Крім Костя, у родині було ще троє хлопців – Іван, Федір, Микола – і троє дівчат – Поліна, Віра, Уляна. Ще до 1917 року всі вони закінчили гімназію.
Закінчивши двокласну школу Міністерства народної освіти в рідному селі, де виявив непогані здібності з математики, у 1915 році Костянтин стає студентом Олександрійського механіко-технічного училища (зараз Запорізький технічний університет). Та закінчити навчання не вдалося. У Кості виник конфлікт із професором математики. Останній його недолюблював і відправив перескладати іспити зі свого предмета восени. Костя їх склав на відмінно. Після цього розповів учителю, що він упродовж літа книжку навіть не розгортав, ввечері розбив у його помешканні вікна і наступного дня став на поріг армії. Так розпочалася військова діяльність Костянтина Пестушка.
Брав участь у війні на російсько-турецькому фронті. За хоробрість двічі був нагороджений Георгіївським хрестом. Після поранення закінчив офіцерську школу в м. Ґорі (Грузія), воював на Західному фронті. На заклик Тимчасового уряду зголосився стати добровольцем до «ударних батальйонів смерті». Після жовтневих подій від солдатів своєї частини офіцер врятувався, виїхавши до Павлиша, а потім – додому. Тут його застала мобілізація Гетьмана Скоропадського. У часи виступу Директорії приєднався до неї. Службу він проходив у Білій Церкві в Маньківському полку, де дослужився до полковника. Під час фатального для України (як потім покажуть події) протигетьманського повстання Пестушко приєднується до військ Симона Петлюри. У 1919 році стає командиром Середньодніпровської групи (2500 багнетів, 17 кулеметів), яка формально підпорядковувалася Нестору Махну. Учасник повстання проти Добровольчої армії.
Збільшивши Середньодніпровську групу до 3000 бійців, перейменував її на Республіканське військо, і з тим відмовився підпорядковуватись Нестору Махну. Така зміна орієнтирів відбулась унаслідок ідеологічних розбіжностей: Кость Пестушко не поділяв лівих поглядів махновців і вважав їх бандою, яка «живе сьогоднішнім днем» і немає «нічого спільного з українською справою». У січні 1920 року повертається до рідного села. Його обрано Головою Волосного революційного комітету і Комісаром волості села Ганнівки. Таке становище дозволило Кості мати добре прикриття, адже паралельно він займався формуванням підпільної організації.
Переломним днем для цієї підпільної діяльності стало 12 травня 1920 р. У Кривому Розі відбувався призов до Червоної армії. Перед ними мали виступити військовий комісар Полевой та Костя. Після того як Полевой пообіцяв присутнім стати «настоящими воинами рабоче-крестьянской Красной армии» і направився до Пестушка потиснути йому руку ‒ останній вистрелив у військома. І над натовпом пролунали слова Костянтина: «За нашу кров, за нашу честь! За кривди нашому народові!»
Із майдану біля військкомату повстанці рушили на головну вулицю міста – Поштову. Захопили місцеве ЧК та визволили в’язнів. І, власне, з цього дня і розпочинається історія Степової дивізії з отаманом Костею «Польовим-Блакитним», чисельність якої за різними підрахунками складала до 20 тисяч осіб. За три дні відбулася робота з формування штабу дивізії (начальником став Григорій Гниненко). До повстанців приєдналось і чимало самих криворіжців. Загалом після цього повстання спрацював «принцип доміно», і хвиля збройного невдоволення линула всім херсонським степом.
Після того як дивізія об’єдналась із Холодноярськими збройними силами, Костя Блакитного 24 вересня 1920 року на конференції повстанців у містечку Медведівці обрано Головним отаманом Холодного Яру. Однак постійні звістки про грабунки червоноармійцями сіл на рідній Катеринославщині не давали йому спокою. І він вирішує зняти із себе повноваження Головного отамана та вирушити на допомогу рідним. Костянтин Пестушко також розформовує Степову дивізію на полки за територіальною ознакою і переводить боротьбу в підпілля. Аргументом стало й те, що йшла зима і повстанці не були відповідно обмундировані та не мали достатньо продовольства.
Однак цими всіма вищеперерахованими аргументами можна було і пожертвувати, якби нас укотре в нашій історії не «кинули»… Попередньо Головний отаман Холодного Яру мав план рушити на Західний фронт і добити радянські війська, які почали відступати у війні з поляками. Однак, незважаючи на всі домовленості з армією Петлюри про майбутню Українську державу (Варшавський договір 1920 р.), поляки 9 листопада 1920 р. уклали з большевиками ганебне перемир'я. Це дозволило останнім перекинути свої сили на внутрішній фронт і вже наступного дня після угоди вести боротьбу з українським військом.
Діяльність Катеринославського повстанського комітету, очолюваного Пестушко, проти більшовиків була досить успішною. Для нейтралізації Костя Блакитного ЧК розробило спецоперацію. 29 квітня 1921 року він був оточений і вбитий у рідному селі. Та за свої 23 роки встиг зробити багато.
Більше можна дізнатися, звернувшись до джерел:
Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. – Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955-2003.
Р. М. Коваль. Блакитний Кость Юрович // Енциклопедія сучасної України : у 30 т. / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ, Координаційне бюро енциклопедії сучасної України НАН України. – К., 2003–2016.