Поки всі обговорюють, наскільки вдалим вийшов фільм «Захар Беркут», ми пропонуємо звернутися до першоджерела стрічки – однойменної історичної повісті Івана Франка.
Зображені події відбуваються у далекому 1241 році, та кожне слово твору можна сміливо співвідносити і з сучасним життям українців. І від цього дійсно мороз йде шкірою.
Коли Тугар Вовк разом з донькою та боярами відправився на полювання у своїх нових землях, він ще навіть не підозрював, яку роль у його житті відіграє молодий тухолець Максим Беркут.
Як-то часто буває, діти ворогуючих батьків закохуються один в одного. Так сталося й з Мирославою та Максимом. Але Іван Франко ставить на їхньому шляху не просто перепони, а ціле вороже військо, що прагне захопити нові землі: «Але ген-ген у віддалі, де кінчилось те меркотяче море, палали інші світила, страшні, широкі, бухаючи огняною загравою: се горіли околичні села і слободи, окружаючи широкою огненною пасмугою монгольський табір. Там бушували загони монголів, рабуючи та мордуючи людей, забираючи в неволю та нищачи до основи все, чого не можна було забрати».
Та саме завдяки цій навалі ворогів Тугар Вовк інакше починає ставитися не лише до молодшого Беркута, а й до всієї громади, до її незламного духу та непокори. Тухольці впевнені, що «хто хоч хвилю зазнав неволі, той зазнав гіршого, ніж смерть».
Тож чи здатен хто-небудь стати для Мирослави кращим чоловіком, ніж її коханий Максим Беркут? Не дивлячись на перемогу свободи та кохання, повість залишає по собі важкі думки у кожного читача.
Перед самою своєю смертю Захар Беркут говорить пророчі слова, які й понині хвилюють нас: «Погані часи настануть для нашого народу. Відчужиться брат від брата, відмежиться син від батька, і почнуться великі свари і роздори по руській землі, і пожруть вони силу народу, а тоді попаде весь народ у неволю чужим і своїм наїзникам, і вони зроблять із нього покірного слугу своїх забагів і робу-чого вола. Але серед тих злиднів знов нагадає собі народ своє давнє громадство, і благо йому, коли скоро й живо нагадає собі його: се ощадить йому ціле море сліз і крови, цілі століття неволі. Але чи швидше, чи пізніше, він нагадає собі життя своїх предків і забажає йти їх слідом. Щаслив, кому судилося жити в ті дні! Се будуть гарні дні, дні весняні, дні відродження народного!»
Однозначний «плюс» книги, у порівнянні з фільмом, полягає в тому, що ви не посваритеся з друзями через різні погляди на гру акторів, недоліки сценарію чи правдивість костюмів. Письменник створив свою повість за півтора місяці у 1882 році, та не втратила вона своєї актуальності й сьогодні. То можливо, справа не у акторському складі екранізації, а в тих рядках, що промовляють до нас герої книги?
Автор відгуку: Анастасія Козак
Коментарі