Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!
Т. Шевченко
У 2023 році виповнюється 225 років з часу публікації (1798) 1-3 частин поеми І. П. Котляревського «Енеїда».
Важко знайти будь-який інший знаковий твір у новій українській літературі, який би сприймався так неоднозначно впродовж двох століть. Ще поширюючись у рукописних списках, незакінчена «Енеїда» викликала захоплення у читачів та слухачів різних верств.
Історія написання бурлескно-травестійної за жанром поеми І. Котляревського «Енеїда» досить складна й цікава. Це зумовлювалося багатьма обставинами тієї епохи, у яку жив письменник. Літературну діяльність І.П. Котляревський розпочав у надто складний для України час. Це була епоха, коли, за словами українського літературознавця О.І. Білецького, історичні обставини поставили під знак питання майбутнє української мови та й усієї української культури. Царський уряд, здійснюючи колоніальну політику, позбавляв українців усіх вольностей. У 70-х роках ХVIII століття було зруйновано Запорізьку Січ, ліквідовано українське військо, юридично закріплено кріпосне право на Лівобережній Україні, що призвело до різкого класового розшарування серед українців. Цариця Катерина II за відповідні "послуги" щедро наділяла українських чиновників дворянськими званнями та землями разом із селянами, які ставали кріпаками в доморощених поміщиків. У погоні за дворянськими привілеями, маєтками й чинами панівна старшинська верхівка, певна частина української інтелігенції ставали на антинародний шлях, зрікалися своєї національності, культури, мови. Українська освіта, книга, мова, культура денаціоналізувалися, трактувались як щось відстале, "мужицьке". Українській літературі загрожувала втрата оригінального обличчя, власного шляху розвитку. Але на кожному крутому історичному зламі в Україні знаходилися люди, які ставали на захист духовних цінностей народу. Таким захисником і став Іван Петрович Котляревський.
Літературна доля "Енеїди" була досить складною. Працювати над нею автор почав у пору вчителювання в поміщицьких родинах. Життя в селах, близьке спілкування з селянами дали йому змогу глибоко вивчити народні звичаї, побут, обряди, пісні, говірки. Основою для "Енеїди" також стала однойменна поема Публія Вергілія Марона (70-19 рр. до нашої ери). Імовірно, що цей твір І. Котляревський прочитав, ще навчаючись у Полтавській семінарії. . Однак цю думку спростовує лист І.П. Котляревського до російського письменника М.І. Гнєдича від 27 грудня 1821 року. У ньому автор невмирущого твору просив М. Гнєдича знайти в Петербурзі видавця для "Енеїди" і запевняв, що "...Вы чрез сие сделаетесь моим благотворителем, и я Вашим пособием вкусил бы плоды двадцатишестилетнего моего терпения и посильных трудов... Я над малороссийской "Энеидой” 26 лет баюшки баю, а, надеюсь, что воскреснет...". Отже, початком праці І. Котляревського над "Енеїдою" є 1794 рік. Спроби видавати книжки в добу І. Котляревського, не маючи великих грошей, були марними, про що й свідчить лист до М.І. Гнєдича. Однак "Енеїда", маючи популярність у читачів, ходила в рукописних копіях. Один із таких списків перших трьох частин і було видано 1798 року без згоди автора в Петербурзі. Ініціаторами й фундаторами цього першого видання поеми були колезький асесор М.Й. Парпура (1763-1828) та лікар із Чернігівщини, надвірний радник Й. Каменецький (1750-1823). Називалася поема "Енеида на малороссийский язык перелицованная И. Котляревским. Иждивением М. Парпуры. 1798». На окремій сторінці було зазначено: "Любителям малороссийского слова усерднейше посвящается". У 1808 році в Петербурзі знову без згоди І. Котляревського виходить друге видання поеми, що мало назву "Энеида на малороссийский язык перелицованная И. Котляревским. Издание второе, в Санкт-Петербурге, напечатано в полиграфии Ивана Глазунова, 1808 года". Це видання, як і перше, теж складалося із трьох частин, але посвяти вже не було. У 1808 році І. Котляревський залишив військову службу й намагався знайти роботу в Петербурзі. Незважаючи на невдачі, що супроводжували його в північному місті, він продовжує працювати над "Енеїдою", усуває неточності та перекручення, що потрапили із списків у перші видання, дописує четверту частину, доробляє текст, укладає словник маловживаних слів. Підготувавши "Енеїду" до друку, І. Котляревський за допомогою полтавського поміщика С.М. Кочубея та міністра внутрішніх справ В.П. Кочубея видає її 1809 року в Петербурзі. Це було третє видання (доповнене четвертою частиною), яке здійснювалося за участю автора. Поему присвячено С.М. Кочубею.
І. Котляревський належно оцінив цей патріотичний вчинок своїх земляків. Адже завдяки М.Парпурі та Й. Каменецькому "Енеїда" започаткувала нову добу українського письменства, стала національною гордістю народу, принесла світову славу її авторові. Видавці ж, не маючи від видання книги прибутків, зробили вчинок, вартий найвищої похвали та вдячності не тільки автора, а й усього українського народу. Протягом наступних трьох десятиліть поема (крім трьох невеликих уривків) не друкувалася, хоч автор продовжував над нею працювати. У 1813-1817 роках І. Котляревський завершує п'яту частину "Енеїди", уривки з якої публікувались у журналі петербурзького "Вільного товариства любителів російської словесності", почесним членом якого він був. Друкуючи один з уривків п'ятої частини "Енеїди", журнал "Соревнователь просвещения и благотворения" зазначав, що "прихильники цього твору, сповненого незвичайної веселості, дотепу, й з усіх точок зору дуже оригінального, дістануть задоволення. Вони, певно, зрадіють, довідавшись, що І. Котляревський двома новими піснями повністю завершив малоросійську "Енеїду" і має намір невдовзі видати її повністю". Однак за життя І. Котляревський так і не знайшов видавця для завершеної "Енеїди" в шести частинах. Лише через чотири роки після смерті І. Котляревського харківський видавець, надвірний радник Й.А. Волохінов видає повний текст "Енеїди" в університетській друкарні.
Тож перечитайте "Енеїду" Котляревського і знайдете багато аналогій зі сучасним перебігом подій в Україні, бо автор обстоював життя суспільства на засадах природної рівності, справедливості, а не на засадах переваги сильного.
А слова-вимоги Юнони:
«Нехай поселить тут свій рід.
Но тілько щоб латинське плем'я
Удержало на вічне врем'я
Імення, мову, віру, вид»
звучать дуже актуально і нині.
