Зінаїда Павлівна Тулуб

28.11.2020 01:00

Доля весь час випробовувала мужність, стійкість і доброту цієї жінки. Не здолавши її в життєвій круговерті, прирекла на вічні муки словом.

Зінаїда Павлівна Тулуб народилася 28 листопада 1890 року в Києві в родині інтелігентів. Батько – юрист і відомий російський поет Павло Тулуб. Дід – учитель у гімназії, член Кирило-Мефодіївського товариства. Мати, Єлизавета Василівна, вільно володіла французькою мовою й часто друкувала свої переклади в пресі.

Дитинство Зінаїди пройшло в містечку Брацлав, згодом – у Таганрозі, куди переїхали батьки. У їхньому домі часто гостювали відомі письменники Іван Бунін та Олександр Купрін. За словами начальника відділу використання інформації Центрального державного архіву – музею літератури – Василя Шепелюка, романтична учениця Київської жіночої гімназії Зінаїда була закохана в Буніна – і як у поета, і як у людину. «Бунін дружив із її батьком. Зінаїда та Іван часто зустрічалися. Вірогідніше, що вона була в нього закохана. Бунін був старший за неї на 20 років. Коли Зінаїда почала писати свої перші вірші, за стилем вони дуже нагадували відомого поета Івана Буніна», – розповів Василь Шепелюк.

До національної самоідентичності Зінаїда Тулуб йшла поступово. 1913 року майбутня письменниця закінчила історико-філологічний факультет Вищих жіночих курсів у Києві. Успішно захистила дисертацію на тему «Взгляды Н. В. Гоголя на проблемы искусства в свете западноевропейских и русских философских теорий первой половины XIX века» й залишилася при Київському університеті – готуватися до професури.

Та після початку Української революції 1917-1920 рр. Зінаїді належало, відклавши ліру, спуститися на грішну землю та заробляти. Оскільки за більшовиків батько втратив роботу, а під час боїв за Київ у їхню квартиру на Гоголівській, 27 влучив снаряд, зруйнувавши помешкання. Так у 28 років романтична поетка стала головою сім’ї з п’яти членів: вона, батьки, літнього віку тітка та молодший брат-підліток Володимир.

У 1920-их роках працювала лектором у військових частинах, завідувала літературною частиною Київського фотокомітету.

У 1919-1921 рр. очолювала лекторську секцію в одній із частин Червоної Армії. З 1921-го працювала в різних радянських установах: завідувала літчастиною в Київському кінофотокомітеті, служила у відділі місцевого бюджету.

У розвідці «Роль родинного оточення, самоосвіти та суперечностей доби в становленні творчої особистості Зінаїди Тулуб» (2014) кандидат філологічних наук, доцент Лілія Коврігіна стверджує: «За власним визнанням авторки, аж до 1920-1930-х української мови письменниця добре не знала. Лише спілкування з Павлом Тичиною та Іваном Куликом підштовхнуло її до переходу в лави українського письменства. Але, поринувши у творчість, Зінаїда Тулуб мало цікавилася суспільним життям, воно проходило ніби повз неї. Літераторка жила у світі просвіти, книжок, театру, науки, мрій, самотності. Мріяла вона присвятити життя науковій роботі та письменству, і для цього були у неї всі підстави та умови».

Рішення перейти виключно на творчі хліба далося болісно. Але в 1926 р. вона на це зважилася. Деякий час Зінаїда Тулуб жила з того, що перекладала популярні французькі новели та романи. Актуальність такої белетристики, ясна річ, була якнайнижчою. І тоді вона вирішила перекладати для московських видавництв твори українських письменників. Саме завдяки їй у радянській Росії друком з’явилися твори Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника, Григорія Епіка, Григорія Косинки, Юрія Яновського, Якова Качури.

Оригінальну творчість Зінаїда Тулуб почала з більш витребуваної літературної форми. Уже в 1926 р. для державної організації ВУФКУ (Всеукраїнського фото- кіноуправління) Зінаїда Павлівна написала кіносценарії до стрічок «Сагайдачний» та «Йоганн Ґуттенберґ». Хоча рукописи придбали, та до кінематографічної реалізації картин справа не дійшла. Далі були сценарії до кінофільмів «Бандити», «До великої мети», «Джордано Бруно», «Барометр підвів», «Ленін», «Іоанн Вюртенберзький». Отримуючи пристойні гонорари, письменниця стала дещо вільніше почуватися, з’явилася можливість братися за більші задуми.

Але найвизначнішим твором письменниці є історична дилогія «Людолови». Щоб написати цей роман, Зінаїда Павлівна об’їздила Україну і Крим, вивчала татарські й турецькі історичні документи, перечитувала архіви. Вона об’їздила всі історичні місця, де відбувалися події, описані в романі, прочитала дев’яносто дві тисячі книжкових сторінок різними мовами, вивчила близько шести тисяч архівних та музейних документів і пам’ятників.

Цікавим є факт, що серед десяти книг, представлених Україною на Всесвітній виставці у Парижі 1937 року, двотомник «Людолови» українською мовою посів особливе місце. Окрім того, роман було запроваджено в університетах як обов’язковий посібник з історії XVI-XVII століть.

Ніщо тоді не віщувало бурі. Упродовж 1934-1935 рр. перший том «Людоловів» офіційно друкували – як у Харкові, так і в Москві. У 1935 р. видавництво «Молодий більшовик» перевидавало роман тричі, адже популярність твору зашкалювала; третій наклад склав 20 000 примірників.

У позитивних рецензіях Зінаїду Тулуб всіляко нахваляли оглядачі таких впливових видань, як «Новый свет» та «Літературна критика», а ЦК КПУ (б) нагородив письменницю... патефоном, а коли того здалося замало, подарував безкоштовний круїз Дніпром – на пароплаві «Комунар». Авторка бестселера плавала за маршрутом Канів – Херсон – Канів.

У перерві між друком двох томів роману «Людолови» письменниця поєднала долю з композитором і диригентом Олександром Оскаровичем Мартинсеном (1897-1941), котрий очолював Харківську робочу консерваторію – першу в Україні безкоштовну музичну школу для дорослих. Пара побралась у грудні 1936 р. Разом вони прожили трохи більше півроку.

На початку 1937 р. друком з’явився другий том роману «Людолови».

А вже 4 липня 1937 р. Зінаїду Тулуб несподівано заарештували. В обвинуваченні йшлося про те, що вона є «активною учасницею контрреволюційної організації «Виборчий центр», котра здійснює підривну роботу перед наступними виборами до Рад». Слідчий Борис Хват знущався над уже немолодою жінкою як хотів.

«Слідчий сипав брутальною лайкою та погрозами побоїв. Допити тривали дві-три доби безперервно, без сну, майже без їжі. Маючи хворе серце, я майже непритомніла (…), у мене почалися галюцинації, на стіні висіла карта СРСР, мені враз здалося, що всі міста забігали по ній у вигляді павуків та мух, що Київ побіг і пірнув у Каспійське море. Думка про самогубство стала невідворотною, як єдиний порятунок від подальших допитів, та засобів покінчити з собою не було. А слідчий Хват почав застосовувати до мене гіпноз, наказуючи мені писати, що я в усьому зізнаюся. Писав він при мені й ордери на арешт чоловіка та всіх моїх родичів…», – згадує Зінаїда Тулуб.

Її було засуджено до тюремного ув’язнення строком на десять років із конфіскацією всього належного їй майна і з позбавленням політичних прав на п’ять років.

Спершу – жахлива Ярославська тюрма. Одиночна камера. Далі, у 1939 році, – виснажливий шлях на Колиму, спершу – залізницею, потім – морем. Репресована російська письменниця Євгенія Гінзбург згадує в своєму романі «Крутий маршрут» про Зінаїду Тулуб: «…у Зинаиды Тулуб наружность дворянской дамы прошлого века. У нее чудесная (спутанная и грязная) коса… Зинаида Тулуб читает наизусть по-французски Мопассана. Все восхищаются ее чтением… Зинаида Тулуб просительно обводит вагон своими томными глазами, годящимися скорее для Анны Керн, чем для этапницы седьмого вагона…»

Із «того світу» звільнили Зінаїду Тулуб 4 липня 1947 р. – у зв’язку з відбуттям терміну. Через інвалідність її вислали в Джамбульський район Алма-Атинської області, де призначили шкільним бібліотекарем... Однак це не був край лихоліттям, що випали на долю нескореної подолянки. Після 10 років заслання відбувається те, що могло статися лише в країні, яку нарекли «тюрмою народів»: письменницю заарештовують удруге (16 травня 1950 року) і відсилають знову на 10 років за попереднім обвинуваченням.

У липні 1954 р. із настанням у країні політичної відлиги Зінаїда Тулуб звернулася до голови Президії Верховної Ради СРСР К.Є.Ворошилова.

Одначе відповіді не отримала. До 1955 р. українська літераторка перебувала на засланні в Північному Казахстані.

Лише 23 червня 1956 р. Військова колегія Верховного суду СРСР ухвалила: «Вирок Військової колегії Верховного суду СРСР від 5 вересня 1937 р. і постанову Особливої наради при МДБ СРСР від 10 лютого 1950 р. щодо Тулуб Зінаїди Павлівни скасувати за нововиявленими обставинами і справу припинити «за відсутністю складу злочину». Активну участь у громадській реабілітації письменниці взяли побратими по перу – Максим Рильський, Леонід Смілянський та Іван Кологойда. Завдяки ним  Зінаїді Павлівні вдалося поновити членство у Спілці письменників України. Та колишні думки і переживання не відпускали...

Зінаїда Тулуб відредагувала роман «Людолови». В Україні твір перевидали в 1957 р., а через п’ять років у скороченому варіанті, під назвою «Сагайдачний», опублікували у Москві. У 1964 р. світ побачив її новий роман «В степу безкраїм за Уралом...», сприйнятий прихильно і читачами, й офіційною критикою.

Повернувшись до Києва, письменниця доживала віку в гіркій самотності й померла 26 вересня 1964 року в Ірпінському будинку творчості.

Після смерті її молодший брат Володимир, який мешкав у Санкт-Петербурзі, передав особисті речі Зінаїди Тулуб в архів-музей літератури, де зберігається машинопис із редакторськими та авторськими правками роману «Людолови». Також збереглося листування з діячами культури Костянтином Трофимовим, Павлом Тичиною, Володимиром Кузьмичем, записки до Наталі Полонської-Василенко, її брата Володимира, кіносценарій «Кобзар і Якін», який вона писала, працюючи над романом «В степу безкраїм за Уралом» про заслання Тараса Шевченка, портрет письменниці, який написала художниця Зінаїда Вікторжевська до її 70-річчя в Ірпінському будинку творчості.

Більше можна дізнатися, звернувшись до документів із наших фондів:

Про неї:

  • Вронська Тамара Василівна. Сталінські повторники (на прикладі репресування письменниці Зінаїди Тулуб) [Текст] / Т.В. Вронська // Український історичний журнал. – 2016. – № 4. – С. 72-88 – Бібліогр. в підрядк. прим.
  • Зінаїда Павлівна Тулуб (1890-1964): біобібліогр. покажч./ Національна академія наук України; уклад. А.М. Колесніченко, редкол.: О.С. Онищенко, вступ. ст. М.Г. Жулинський – К. : НБУ ім. В. І. Вернадського, 2012. – Бібліогр. в підрядк. прим. – 144, [2] с., [8] арк. фотогр.
  • «Але степ поза людьми – ніщо...»: людина і степ в історичних романах Зінаїди Тулуб та Юрія Мушкетика. С. 286-294 //Ткаченко Ірина Анатоліївна. Поезія і поетика степу в українській літературі: монографія/ І.А. Ткаченко; ред. Н.С. Романюк, вступ. сл. Г. Клочек - Кіровоград : Степова Еллада, 2011. – Бібліогр.: с. 304-331. – Глосарій: с. 332-344. – Імен. покажч.: с. 345-349. – Список іл.: с. 350. – Бібліогр. покажч.: с. 351-356. - 358 с.
  • Коврігіна Лілія. Роль родинного оточення, самоосвіти та суперечностей доби в становленні творчої особистості Зінаїди Тулуб [Текст] / Л. Коврігіна // Українська література в загальноосвітній школі. – 2014. – № 9. – С. 40-44 – Бібліогр. наприкінці ст.
  • Коврігіна Лілія. Сюжет і композиція як засоби вираження авторського задуму в романі «Людолови» Зінаїди Тулуб [Текст] / Л. Коврігіна // Українська мова і література в школі. – 2015. – № 1. – С. 37-41 - Бібліогр. наприкінці ст.

Її твори:

  • Тулуб Зінаїда Павлівна. В СТЕПУ БЕЗКРАЇМ ЗА УРАЛОМ: РОМАН.ПРО Т.Г.ШЕВЧЕНКО/ З.П. Тулуб; іл. М.Г. Богданець - К. : Дніпро, 1984. – 509 c.

Календар подій

  1 2 3 4 5 6
7 8 9 10 11 12 13
14 15 16 17 18 1920
21222324252627
282930    
Бібліотека працює:
з 9:00 до 18:00
п'ятниця – вихідний день
останній понеділок місяця –
санітарний день