Блог является частью библиотечного портала lib.kherson.ua
Блог
02.12.2012 13:47

Олесь Бузина "Верните женщинам гаремы"
После прочтения книги Олеся Бузины "Вурдалак Тарас Шевченко"  как-то захотелось ...

16.10.2012 09:51

Аравинд Адига "От убийства до убийства"
Я открыла эту книгу наудачу - она уже достаточно давно валяется в читалке - и пропала. Индия. Страшная,...

01.08.2012 08:43

Конкурс "Фото+цитата" для літераторів і блогерів, які мандрують
Мандри - не тільки зміна картинки, а й натхнення на творчість. Форум видавців звертається до письменників...

29.07.2012 08:30

Литературный конкурс “Облако и парус”
Объявлен международный конкурс рассказа “Облако и парус”. Дедлайн 31 октября 2012 года. Организатор:...

24.07.2012 08:26

Конкурс научно-популярных статей “био/мол/текст” 2012
Принимаются работы на конкурс научно-популярных статей “био/мол/текст” 2012 в области...


 

Гость | Войти


Версия для печати
VIP - зона > Ярослав Голобородько про Василя Шкляра

Ярослав Голобородько про Василя Шкляра

05.01.2011 09:58

Василь Шкляр наділений субстанційною властивістю, що виграшно і багатогранно виділяє його серед інших представників нинішнього літпроцесу. Більше того, ця властивість забезпечила б йому помітну присутність у будь-якому культурно-історичному періоді й естетичному часі. Позаяк він уміє бути, поставати і являтися іншим – неочікуваним і несподіваним. Позаяк він прагне уникати самоповторів і самодублювання. Позаяк він не може задовольнитися опанованими художніми територіями й через це потребує усе нових наративних моделей і подієвих просторів.

Василь Шкляр – це літературний вікінг, легіонер, який завжди готовий до текстових походів і зіткнень з образно-художніми стихіями, що раніше не розроблювалися ним. Це потверджено його останніми романами “Ключ” (7 вид., випр. і доп. – Львів: Кальварія, 2007), “Елементал” (Львів: Кальварія, 2001) і “Кров кажана” (Львів: Кальварія, 2003), у яких стільки достеменної чоловічості, стриманої розкоші сюжетних рухів, експресивної сценічності, ба навіть кінематографічності, що це надає їм не тільки формально-зовнішньої, а й внутрішньо-ментальної актуальності.
Василь Шкляр розвиває та ущільнює романну канву в такий спосіб, неначе знімає кіно, в якому наявне авантюрне, психологічне і містичне начало, відчутні риси-якості детектива, екшена і трилера. При цьому його романи проткані й заряджені такими споконвічно привабливими для людської свідомості константами, як енігматичність, динаміка інтриги, філософічність і містика.
Романом “Ключ” із дивовижною повнозвучністю оприявлено поліфонію еніґматичного потенціалу, який може бути притаманний сучасному художньому мисленню. Вже на самому початку – в першому розділі – Василь Шкляр окреслює загадкову ситуацію з одержанням персонажем-оповідачем (Андрієм Крайнім) ключа від квартири, якої той потребує і в якій починає мешкати. Упродовж усіх тридцяти розділів і двох частин, у які вкладається цей роман, Андрій Крайній намагається розгадати загадку ключа і тих обставин, колізій, людей, які за ним стоять. Проте до кінця, до останку, до безваріантної вичерпності з’ясувати усі деталі “загадки ключа” йому так і не вдається. Втім, якраз це і становить один зі стратегічних месиджів Василя Шкляра, який усією романною партитурою доволі прозоро говорить про те, що в житті, як і в тексті, завжди є місце недомовленості. Й тим-то текст, як рівною мірою і життя, можуть бути особливо привабливими, у цьому-то й зосереджені магнетичні аромати енігматики.
Василь Шкляр вибудовує сюжетний лабіринт роману в такий спосіб, що його персонаж-наратор майже постійно опиняється в ситуаціях, позначених німбом загадковості, й лише поступово ця вихідна енігматичність починає для нього більш-менш прояснюватися. Причому насамперед завдяки його чоловічій невідступності, ба навіть агресивності, позаяк персонаж-оповідач завжди, якою б загостреною не виявлялася ситуація, іде до кінця. Письменник дуже вдало підібрав до сюжетних екстремалій характер і натуру свого героя, якому дав напрочуд влучне ім’я – Андрій, що, як відомо, у перекладі з грецької означає “мужній, хоробрий”. Та ще й доповнив його образ абсолютно органічним прізвищем – Крайній.
Позаяк персонаж-наратор не просто шукає пригод і нагод для пригод, а не може жити без них. Тільки у вкрай загострених колізіях він по-справжньому відчуває усю неперевершену насиченість життям. І живе до країв наповненими почуттями. Його можна було б схарактеризувати як закінченого авантюрника, донжуана, рейнджера журналістської справи (оскільки завідує відділом убивств у жовтуватій столичній газеті “ВеВе”), якби не “крайня” зацикленість на окремих смислових величинах, серед яких – і любов, до того ж із цілковито фатальним присмаком.
Енігматичним флером, що викликає асоціації з не менш романтично-загадковою вуаллю, оточено Оксану/ Сану Вербну – кохану жінку Андрія Крайнього. З перших же сцен роману її змальовано як жінку-загадку, жінку-таїну, яка поволі розкриває перед Андрієм файли свого життя і секрети власного жіночого єства. Василь Шкляр не форсує розвиток їхніх стосунків, не пришвидшує максимальне сюжетне проявлення цих взаємин – і це є ознакою доброї старої ретардації, коли концептуальне уповільнення художніх подій також містило в собі конструенту еніґматичної аури. Кохання Андрія і Сани письменник свідомо виводить за межі раціонально-приземлених художніх регістрів, шукаючи іншого – поетично-симфонічного мелосу для вираження їхніх почуттів. Навіть у суто плотських, екзальтовано тілесних виявах цієї любові Василь Шкляр послуговується піднесено-урочистою образною фонікою, що озвучує такі фрагменти стилістикою, близькою до жанру ораторії чи кантати.
Текстовій композиції під назвою “Ключ” узагалі властива багатюща гама інтонацій – від лейтмотиву іронії через тональності щему, ностальгії до септакордів патетики. Такі, на перший погляд, значні інтонаційні відстані Василь Шкляр проходить за найкоротші текстові проміжки. Цю ж думку можна висловити й трохи інакше. Василь Шкляр як прозаїк-мелодист турботливо уникає одноманітності в інтонаційних рядах свого тексту. Хоча в романі дзвінко відчувається “фішка”-настанова на періодичне повторення, варіювання, нагнітання численних деталей і вербальних означень, це теж у виконанні Василя Шкляра має звучання ґрунтовно підготовленої імпровізаційної теми. Урешті мелодійна архітектоніка зводиться до безпосереднього зіткнення власне ліричного і суто трагічного тонів, перепади й мікшування яких дає змогу із неймовірною пронизливістю відчути та з безжальною невмолимістю виразити універсальну трагедійність людського буття.
В енігматичній площині роману посутню роль відіграють символи, алюзії, метафоричний контекст, а також франкомовні вислови-вкраплення, які теж зазвичай позначені полізначністю. Василь Шкляр під такими зоровими софітами подає текстові реалії, щоб якомога виразніше оприявнити й відтінити нуртування їхніх символіко-сенсових значень. Гра смислами, посилена культивуванням поетики чисел, імен-прізвиськ, промовистих деталей, долучає “Ключ” до розряду текстів, у яких вербально-ігрове начало стає одним з найдієвіших художньотворчих чинників. І при цьому роман зовсім не постає текстом, переобтяженим словесно-ігровими клейнодами на тлі сюжетної чи психологічної партії.
Романом “Елементал” Василь Шкляр продемонстрував свою прозову багатопрофільність і схильність до мобільних жанрових переорієнтацій. Це, безперечно, сама по собі прикметна ознака і властивість, що засвідчує наявність значних і до кінця не розроблених художніх покладів у шахтах письменницької свідомості. Якщо врахувати, що серед нинішніх актуальних прозаїків у пошані спеціалізація на вузькому або, скажу дипломатичніше, не надто широкому колі проблемно-жанрових форматів, то стає зрозуміло, що Василь Шкляр є власником раритетного художнього дару, що, до речі, потверджується і колористикою роману “Кров кажана”.
Функції провідного текстового чинника в “Елементалі” надано динаміці подієвої інтриги, на розробці й культивуванні, ба навіть архітектонічному мелодіюванні якої зосереджено основні письменницькі зусилля. Будівля роману має міцний, хоча й не складний сюжет, доволі професійно “розкручений” і психологічно “підкручений”, що тримається на поворотах і колізіях у річищі “прийшов, побачив, переміг”. Подій так багато, і вони так настійливо й стрімко змінюються, що майже сенсорно відчувається програмове авторське гасло – інтрига й стан заінтригованості понад усе. “Елементал”, як і “Ключ” та “Кров кажана”, виявляє цілковито кіногенічну основу, і якщо вже розвивати й просувати українське кіно, яке в новітніх умовах не може не бути комерційним, то насамперед на матеріалі такої текстової фактури, що міститься, прикладом, у романах Василя Шкляра.
Тим паче що той же роман “Елементал” гранично наближений до жанру так популярної вже не одне десятиліття “бондіани”. І цим, вірогідно, спричинені найуразливіші – у суто художньому сенсі – його місця. Оскільки треба перевищувати Йєна Флемінґа, щоб сформулювати посутньо нові пропозиції сюжетно-образних рішень. Василь Шкляр же вирішив не йди далі канонічного Джеймса Бонда – а лише підійти до нього. Зі своєї, точніше, з нашої – української відстані. Й цим обмежитися.
В “Елементалі” розтиражоване й розрекламоване кіноверсіями амплуа Джеймса Бонда перебирає на себе сам “елементал” – такий собі українець-супермен, або надгерой по-українськи, який, услід за своїм добре пропіареним архетипом, може і вміє геть усе – долати, передбачати, випереджати, виживати, спокушати, задовольняти, а також з по-російськи широкою душею випивати й пригощати інших – звичайно ж, зовсім не знайомих йому людей, а до того ж палити, щедро витрачати і роздавати гроші і, ясна річ, між іншим розправлятися з тими, хто, за романною концепцією, цього потребує чи трапляється йому під руку.
При цьому, звісно, “елементал” є гуманістом і носієм добрих та добродійних якостей авжеж ніяк не з малої літери, як і цілком натуральний Джеймс Бонд. Треба віддати належне Василю Шкляру – тут усе логічно: якщо існує образ-канон, то мають бути й образи, що своїм існуванням цей канон утверджують. Або підпирають.
З композиційними традиціями в “Елементалі” також усе гаразд. Відкривається роман ортодоксальною зав’язкою, у якій формулюється ідея відповідального “спецзавдання”, для переконливої вагомості підкріплена мотивом значних і, зрозуміло, швидких грошей, – ну яке ж спецзавдання без “півмільйона франків” або “суми в сто тисяч баксів”, як зі скромною привабливістю зазначається у тексті, інакше кажучи, без мети в грошовому еквіваленті. Й хоча свого супергероя Василь Шкляр не спрямовує на те, щоб “рятувати світ”, його спецмісія усе одно виглядає не менш гуманістично.
Містить структура роману і ретросюжет, що становить собою першу історію-подорож українського Бонда не куди-небудь, а до “гарячої” Чечні й колізійно доповнює характер основного сюжету. Пропорційно оздоблена сюжетна канва й лейтмотивними “батальними” сценами в дусі сучасної видовищної стилістики. Двобої, просто бійки й масові бійки, коли супермен-одинак вправно й дотепно, звісна річ, розганяє “маси”, себто групи кримінальних й ідеологічних противників, розміщені доволі продумано, щоб постійно підтримувати рівень подієвої напруги.
Враховуючи чималий досвід книго- й телебондіани, попрацював Василь Шкляр і над інтелектуалізацією свого роману та його героя. Динаміку сюжетних перипетій він супроводжує екскурсом у історію регіональних війн, рефлексіями над проблемами “світового тероризму”, “Росія – Чечня”, “Україна – Росія”, зверненням до української та російської ментальностей, питань усюдисущої та невмирущої корупції, мотивів-ракурсів злочину й кари, тотальної влади грошей, діяльності спецслужб і контррозвідок тощо. Одне слово, “Елементал” іще не один рік слугуватиме новітньою літературною енциклопедією “попсових” тем і аспектів.
Ритміку подієвої гостроти Василь Шкляр забезпечує різноманітними художніми ін’єкціями, уводячи у сюжетні вени дози-риси бойовика, детективу, документальної стилізації, психологізму, пригодницького та шпигунського роману, а також невідпорної еротики, що вона ненав’язливо переходить у сексмісію його героїв. Як тонкий і вишуканий поціновувач художніх ефектів і спецефектів, письменник вдається в “Елементалі” й до сексефектів, без яких його, безперечно, стильна образна уява довго не затримується на розгортанні сюжетного атракціону.
В композиції пригод супермена, який свідомо чи несвідомо працює під “аґента 007”, за законами жанру просто-таки зобов’язані з’явитися еротико-сексуальні мотиви. Василь Шкляр і тут виправдав художні сподівання. Інтимно-сексуальні сцени він оприлюднив зі смаком і насолодою, ретельно дбаючи про оригінальність, а то й ексклюзивність художньо-сексуальних координат. У цьому сенсі цілком концептуальною постає турбота письменника про те, щоб секс (ясна річ, у його зображенні-інтерпретації) завжди був “на висоті”. Як, прикладом, і в тому епізоді “Елементала”, коли інтимний акт відбувається під час польоту в літаку.
Градус інтриги в “Елементалі” регулюють іще стиль і мова. Василь Шкляр зазвичай вимогливо ставиться до інтонаційних та стилістичних якостей своїх текстів. Поліфонічну безмежність і смислову бентежність слова, точніше, достеменного українського слова він виразив у романі “Ключ”, запропонувавши, власне, свою версію національної художньої мови. Хоча “Елементал” у своїх вербально-ритмічних засадах орієнтується на традиції “прозахідної”, навіть “американізованої” оповідної манери, проте у цій манері Василь Шкляр як досвідчений селекціонер відчув і виокремив цікаві прийоми, вдало адаптувавши їх до українського мовнохудожнього ґрунту.
Лексично й мелодійно незагерметизована, гранично розкута, аж до остаточного стирання меж розкутості, вишколена легкістю й ефектністю фрази, гостротою діалогічних конструкцій, невимушеністю внутрішньої свідомості персонажа-“елементала”, мова роману дихає сучасно-розмовним колоритом, у якому смаковито лунають занижені, місцями брутальні інтонації, що цілковито відповідають характеру пригод-історій про супермена-усюдихода й усюдиплава (бо плаває він-таки усюди й добре) та ментальності цього універсала своєї джеймсбондівської справи.
Культ інтриги витримано в романі по максимуму. Безумовним достоїнством тексту – особливо, в контексті його жанрової специфіки – є те, що заключні епізоди прописано не менш гостросюжетно, ніж дебютні. Це досягається, по-перше, дещо несподіваною розв’язкою, хоча її (або щось подібне) можна було якщо не передбачати, то принаймні не виключати. Позаяк та, кого він, тобто той, хто в романі проходить і як “елементал”, і як “мосьє Дюшан”, і як “Анрі”, вивозив і визволяв із Чечні, виявилася не тією, за кого він, себто “Анрі”, “мосьє Дюшан” і водночас “елементал”, її сприймав і таке інше. А по-друге, пікантним хепіендівським фіналом, що обернувся не очікуваним, але таким своєчасним побаченням, смаковито брутальною лайкою і оргастичним виявом “основного інстинкту”, на цей раз для різноманітності – в авто. Що ж іще потрібно для щасливого композиційного завершення історії своїх героїв ?..
Романом “Кров кажана” актуалізовано ще одну з традицій сучасної літератури – схрещення містики й філософічності, що оприявлює стоїчну тенденцію моделювання й тлумачення інфернальних пластів та вимірів. Людська свідомість є досить експансивною і не задовольняється тими лакунами існування, що їй підвладні, а прагне проникнути в ті сфери, контроль над якими вона не встановила. У такий спосіб вона воліє встановити бодай апріорний зв’язок між “домежовим” і “замежовим” буттям.
У тексті чутливо взаємодіють два простори – реальний і потойбічний. Вони постають двома половинками одного буттєвого цілого, і з розвоєм художніх подій Василь Шкляр недвозначно натякає на те, що навіть умовно навряд чи їх розподіляє. Починається оповідь зі знаків і подій реального простору, проте вже в цих знаках, подіях вгадується містико-символічна проекція. Поступово нагнітаються реалії містичного ґатунку. Ці два субпростори – реальний та потойбічний – неначе відкриваються одне перед одним і врешті утворюють той єдиний, точніше, складноєдиний, у якому й живе свідомість Анастасії, провідної персоналії, від імені якої і ведеться оповідь. До речі, в усіх трьох романах Василь Шкляр вдається до нарації переважно від першої особи, що надає мовостилю особливої довірливості й темпоритму сповідальності.
Василь Шкляр проникливо відчуває енергетику містичності, таємничості. Містика для нього – це конкретика умовності, подана в концентрованій ірраціональній площині. Сцени потойбічної реальності – перебування Анастасії на Лисій горі, відвідування Анастасією пекла – передані так рельєфно і фактурно, що ці фантасмагорійні епізоди своєю виразністю й експресивністю не поступаються малюнкам “цьогосвітньої” реальності. Сюжетна значущість містичних періодів зумовлена тим, що в них нерідко акцентується втручання потойбічних сил у долю персонажа-нараторки.
Щоправда, містична фантазія Василя Шкляра інколи межує з паралітературними технологіями, передусім при свідомій та, можливо, гіпертрофованій “біологізації” романних осіб і живописанні статево-сексуальних реалій у інфернальному просторі. Й цьому межуванню є логічне пояснення: паралітература не тільки доволі професійно претендує на розробку сфери потойбіччя, а й реґулярно живиться нею. “Тогосвітня” територія з нескінченним набором почвар і страховиськ стала облюбованим місцем інтересів кітчевих мистецьких форм.
Філософська “доріжка” роману нагадує не зовсім вдалий саундтрек до не позбавленого самобутності фільму. Василь Шкляр задумував “Кров кажана” із відчутною узагальненою тональністю. У текст рясно введено біблійні натяки, паралелі, сюжети. Вони імпульсивно, а той екстатично сполучені з демонологічними образами й уявленнями. Усе це густо перемішується з мотивом дияволіади. Якщо ж урахувати, що не забутими залишаються й символи, емблематичні позначки давньогрецької та римської міфологій, то виникає достатньо підстав для припущення, що така образно-смислова еклектика, такий філософічний коктейль навряд чи спроможні посилити художню органічність роману. Формально філософських атрибутів у “Крові кажана” немало, от тільки вони не компенсують внутрішньої образно-мисленнєвої строкатості, сумбурності, ба навіть “розхристаності” тексту. Утім, ослабленість філософської цілісності надала виразнішої гостроти й помітнішого звучання містичним алюзіям та інфернальним метафорам.
Як і в романі “Ключ”, у структурному каркасі “Крові кажана” важливе місце відводиться історії взаємин у біномі “чоловік – жінка”. Тільки смислові акценти є різними. У “Ключі” викладається трагедійна історія кохання Андрія і Сани. У “Крові кажана” – не менш трагедійна історія сімейних зрад. Проте ці романи об’єднує те, що Василь Шкляр завжди змальовує інтимні стосунки з гранично можливою любов’ю, шанобою до самого явища жінки. Андрій Крайній не просто закохується – він обожнює Сану, як тільки можна обожнювати жінку, яка стає для мужчини духовним янголом, найважливішим сенсом життя. Нестор же лише декларує свою безмежну закоханість у Анастасію, а при першій-ліпшій можливості зраджує їй, що й призводить до гейзерів зрад із її боку. Розповідаючи сексуальні захоплення своєї героїні, письменник умотивовує це зовсім не розбещеністю Насті-Анастасії, а поведінкою і не-любов’ю Нестора. Жінка понад усе, жінка поза підозрою, жінка є зовнішнім відображенням серця мужчини – неначе промовляє Василь Шкляр своїми романами. Інакше кажучи, шерше ля мен.
Детективна зав’язка роману – загибель Нестора, чоловіка Анастасії – слугує основою для психологічних і свідомісних перипетій, що відбуваються з героїнею-нараторкою. Письменник докладно, з численними подробицями зображує, як посилюються аномалії в психічному стані Анастасії, як посилення відхилень у психіці, напливи-напади ірраціональних видінь поволі ведуть його героїню до божевілля (частини “Ідеальне вбивство” та “Голос одуда”), як урешті Анастасія опиняється в психіатричній клініці, де стаються її найважчі зриви та найгостріші афекти (частина “Камінь зради”). Василь Шкляр поціновує і практикує сюжетний екстрім, постачаючи його в різних жанрово-проблемних упаковках.
Третя частина роману (“Камінь зради”) в художньому сенсі є найбільш неоднорідною, ба навіть контрастною. Посиливши в двох попередніх частинах ірраціональний струмінь оповіді, що зумовило химерні, окультні, інфернальні настрої та візії, у третій частині Василь Шкляр спочатку також розроблює площину неадекватних станів у емоціях, поведінці Анастасії. Проте невдовзі він повністю нейтралізує той ірраціональний ефект, що тривалий час нагнітав, і уводить абсолютно логіко-раційне пояснення тим свідомісним деформаціям, що сталися з його героїнею. Наприкінці третьої частини вустами слідчого Притули письменник настільки однозначно прояснює усе, що відбувалося з Анастасією та навколо неї, що роману починає загрожувати тривіальне навернення на стезю опсихологізованого детективу. Проте, очевидно, відчуваючи – а Василь Шкляр є митцем унікально тонкої, гранично загостреної почуттєво-мислительної організації – таку небезпеку, останнім лаконічним акордом, явленим у формі “Епілогу”, він повертає роману риси рідної для його текстової органіки ірраційності, містичності.
Коли занурюєшся у романні реалії Василя Шкляра, то виникає враження, якому нелегко, а можливо, й не треба протистояти: неначе стаєш не тільки глядачем, а й безпосереднім учасником видовищного, добре зрежисованого дійства. Стільки у цих реаліях чоловічої енергетичності, захоплюючого динамізму, містичної багатозначності. А також вивіреності багатьох рухів. Звичайно ж, художніх
 





Напишите свой комментарий
Ваше имя
E-mail (не будет опубликован)
* Текст сообщения

Вход