Блог является частью библиотечного портала lib.kherson.ua
Блог
02.12.2012 13:47

Олесь Бузина "Верните женщинам гаремы"
После прочтения книги Олеся Бузины "Вурдалак Тарас Шевченко"  как-то захотелось ...

16.10.2012 09:51

Аравинд Адига "От убийства до убийства"
Я открыла эту книгу наудачу - она уже достаточно давно валяется в читалке - и пропала. Индия. Страшная,...

01.08.2012 08:43

Конкурс "Фото+цитата" для літераторів і блогерів, які мандрують
Мандри - не тільки зміна картинки, а й натхнення на творчість. Форум видавців звертається до письменників...

29.07.2012 08:30

Литературный конкурс “Облако и парус”
Объявлен международный конкурс рассказа “Облако и парус”. Дедлайн 31 октября 2012 года. Организатор:...

24.07.2012 08:26

Конкурс научно-популярных статей “био/мол/текст” 2012
Принимаются работы на конкурс научно-популярных статей “био/мол/текст” 2012 в области...


 

Гость | Войти


Версия для печати
VIP - зона > Ярослав Голобородько про А.Кичинського

Ярослав Голобородько про А.Кичинського

03.01.2011 12:05

В антологічному виданні “Молодые поэты Украины”, що вийшло друком у Москві 1980 року, Володимир Забаштанський, представляючи Анатолія Кичинського, який на той час випустив дві ліричні збірки, говорив про нього “як про одного з найбільш серйозних поетів його покоління”. Досвідчений Забаштанський відчув і виразив чи не найважливіші риси-ознаки творчості Кичинського – неабияку вдумливість, вивіреність і виваженість у ставленні до слова, що вже майже сорок років становлять його аксіологічне й акмеологічне кредо. Якщо охопити поглядом панораму поетичного розвитку Анатолія Кичинського, то у ній репрезентативно виділяються такі аспекти.
Дебютував митець у віці, коли в творчій особистості поєднуються молодість духу, зрілість погляду й художня вправність. Перша збірка – “Вулиця закоханих дерев” – побачила світ, коли поетові було 26 років. За тодішньою видавничою традицією, дебютні поетичні збірки випускалися переважно невеликими за обсягом. “Вулиця закоханих дерев” складалася з двадцяти ліричних віршів та поеми “Русло”. У ній пролунав виразний, зрілий і по-мужньому чистий голос поета, який прагнув дійти до джерельних глибин первослова. Стартова збірка засвідчила, як уважно, виважено, охайно і водночас азартно поет працює з образним словом та висловом, як настійливо він прагнув подати різноманітні й різнотональні фрески почуттів. Особливою виразністю в цьому сенсі вирізняється одна з найсильніших ранніх поезій Анатолія Кичинського –“Жива і скошена тече в мені трава”, проткана експресивною музикою любові до життя, його величі й краси, до симфонічності природи та її внутрішнього взаємозв’язку з людським буттям.
Творчої перерви, що так часто спіткає людей мистецтва, після першої книжки у поета не трапилося. Навпаки, майже форсованими темпами почали виходити нові збірки Анатолія Кичинського, з перервою у два-три роки, а то й частіше. Молодий талант посилювався талантом молодості, й поет говорив пристрасно, виступав упевнено, розвивався новими образами, ритмічними та стилістичними шуканнями. З кожною наступною книжкою Кичинський виблискував свіжими й несподіваними гранями свого поетичного поступу. Збірка “Вулиця закоханих дерев” (1976) променисто й гаряче освітилася книжкою “Світло трави” (1979). Невдовзі поет зазвучав по-новому, позаяк у перекладі російською вийшла друком його збірка “Средь белого дня” (1980). Незабаром побачила світ ще одна поетична книжка Анатолія Кичинського – “Землі зелена кров” (1982). Після неї проникливими й журливими поезіями ожила збірка “Листоноша – Земля” (1985). Поет ішов далі й сформулював своє кредо: “Дорога завдовжки в любов” та “Сотвори свет” – так називалися дві книжки, що були видрукувані 1988 року (друга – у перекладі російською мовою). Після цього прийшов час збірки “Повторення непройденого” (1990). Останньою ж на тривалий час – майже на десять років – стала збірка “В гості до мами” (1991).
За п’ятнадцять років (з 1976 по 1991) вийшло дев’ять поетичних книжок Анатолія Кичинського. Пломенистих, елегійних, медитативних і філософських. Кожна з них містила клейноди концептуального поетичного ноесису. Своїми віршами й поемами художник неодноразово підкреслював, що його душа, свідомість, єство живляться пам’яттю про минуле і прийдешнє, про одвічне і сокровенне. Пам’ять – це пульсація вражень, почуттєві зблиски думок, мисленнєве буття серця. Пам’ять – це надійно і проникливо, це внутрішній співтворець життя, це те, що кожну мить народжується, визріває і ніколи не вмирає в людині. Своє поетичну інтерпретацію феномену пам’яті Анатолій Кичинський задекларував у карбованих образах-порівняннях і афористичних рядках. Мотивом пам’яті пронизані не лише вірші, але й поеми Анатолія Кичинського – “Русло” (1976), “Іспанська печаль (Поема тривожної ночі)” (1979), “Вишивання хрестиком” (1985), а також переспіви фрагментів із поеми відомого слов’янського поета доби Відродження Миколи Гусовського “Пісня про зубра”, що були видрукувані 1982 року в збірці “Землі зелена кров”.
Віховою для Анатолія Кичинського стала збірка “Жива і скошена тече в мені трава” (1999), яка, продовжуючи традиції його ранньої лірики й семіосферу попередніх назв, характеризується метафоричністю та лірико-симфонічністю звучання. Десята збірка – це своєрідний синтез того, що поет написав майже за двадцять п’ять років активної присутності в літературі. Це антологія його поетичних здобутків на подіумі україн¬ського мистецтва. Що ж випромінюють поетичні книжки Анатолія Кичинського? Чим вони вирізняються серед поетичних видань його сучасників? Чим можуть бути цікавими для формування художніх смаків майбутнього? Основна макротеза-відповідь на поставлені запитання загалом виглядає так: Анатолій Кичинський – митець універсального ґатунку, який із рівною майстерністю володіє фольклорними інтонаціями, стилізаціями під народну пісню, проникливою і багатовимірною ліричністю, культурою класичної версифікації, поетикою філософічних розмислів, іпостасями модерної нарації.
Одна з властивостей поезії Анатолія Кичинського – довершеність фольклорно аранжованої стилістики, викінченість у інтерпретації традицій народної пісенності. Його “профольклорні” поезії “Вість”, “Постіль” настояні на ритміці, образності, ліричній філософічності народних вікових почуттів, роздумів, сподівань. Поет немовби схрестив у своїх фольклорних віршах ментальні константи українського світопочуття, де поєднуються мотиви горя й муки, долі й кохання, де звучать туга й надія, біль і радість, скорбота й внутрішня незборимість людської душі. Поет промовляє у таких віршах голосом самої народної душі – широкої та зосередженої, вразливої та образно мислячої, вистражданої та ритмомелодійної. Суголосність поезій “Вість” та “Постіль” фольклорним інтонаціям, мотивам посилюється й епіграфами до цих віршів, що також узяті з українських народних пісень.
Поезія “Вість” – це прониклива лірична варіація у річищі фольклорного віршорядка “Кінь трави не їсть, кінь води не п’є…”. Розвиваючи цей рядок-мотив, митець розгортає дивовижно джерельну, трепетну й зажурливу картину. Її основу складає характерний для українського фольклору прийом – розповідь про життєві ситуації, що ведеться від імені померлого чи то загиблого персонажа. Акцентуація інтонацій суму, застосування лексичних повторів, прозорість рими й невимушеність звукового римування, легкість строф і строфічної композиції, використання народнопоетичних образів, фольклорної лексики надає цьому віршу якостей проникливого настроєвого тексту.
Поезія “Постіль” виділяється художньою достеменністю в розробці споконвічного мотиву уснопоетичної творчості – трагічного кохання. Це вірш-причитання на тему іншого рядка – “Вже моя постіль пилом припала…” й також узятого митцем з україн¬ської народної пісні. Мотив жіночого страждання, болю, зневіри й водночас до кінця не втраченого сподівання на повернення щасливих миттєвостей любові передано з пронизливим і щільним сумом, що от-от готовий зірватися у крик. У цій поезії виражено і ніжну гіркоту очікування коханого, і призабуту радість від давніх зустрічей, і безвихідь сердечних розривів. Цей лаконічний вірш є цілою історією жіночого кохання – відчайдушних покликів тіла й душі, виснаженої наснаженості почуттів, ліричного трагізму душевного смутку. Щемка експресивність, лаконічна сповідальність, прописаність побутових деталей і психологічних штрихів надають цій поезії узагальненого звучання. Інтонування жіночого серця, відтворене Анатолієм Кичинським у поезії “Постіль” та в інших текстах, продовжує традицію змалювання соціуму жіночої долі, що цілком властиво українській поезії з її чуттєво-емотивною колористикою.
Хоча фольклор, безперечно, постає одним із джерел творчості Анатолія Кичинського, а фольклорність – однією з граней його творчого мислення, проте було б очевидним звуженням зводити його художню інтенціональність до розробки фольклорних мотивів та фоніки. Анатолій Кичинський є передусім сучасним поетом, версифікаційна манера якого містить у собі не лише народнопоетичні ознаки і символи, але й класичні традиції української лірики.
У його поезіях спостерігаємо інтонаційну прозорість Пантелеймона Куліша, інтелектуальну міць Івана Франка, ліричну безмежність Миколи Чернявського, елегійну чистоту Олександра Олеся, ніжну зажурливість Спиридона Черкасенка, епічну окриленість Павла Тичини, візерункову точність Миколи Зерова, щиру експресивність Миколи Хвильового, філософічну спостережливість Євгена Фоміна, інтимну свіжість Володимира Сосюри, постмодерну розгерметизованість Василя Голобородька. Відчувається внутрішній зв’язок поетичного простору Анатолія Кичинського й з іншими національними культурами, передусім російською. Його поезії відлунюють загадковістю й метафоричністю раннього Бориса Пастернака, карбованістю рядка й ритмофрази Володимира Маяковського, символікою кольорів Сергія Єсеніна, умовивідною виваженістю Арсенія Тарковського, образною каскадністю й мовною ускладненістю Йосипа Бродського. У художній постаті Кичинського схрестилися різні поетичні аксіології та формації. Він володіє майже всіма основними фреймами мистецтва – фольклорною, “прокласичною”, модерною стилістикою, він концептуально розроблює різні наративні ніші – онтологічної медитативності, пейзажної асоціативності, інтимної настроєвості.
Лірика кохання належить до найвиразніших здобутків Анатолія Кичинського. У ній з особливою проникливістю відтворено глибину почуттєвих колізій і реалій. За концепцією поета, любов може бути ширшою, об’ємнішою за навколишній світ. Вона духовна і чуттєва, ідеальна і тілесна. Любов – це завжди внутрішня історія стосунків, у якій представлено три сторони: “він”, “вона” і та психологічна динаміка, що, власне, і породжується почуттями. Кохання у віршах Анатолія Кичинського відтворено у різних тональних фабулах. Воно змальоване як ностальгійні асоціації (“Велосипедна балада”), як надзвичайне душевне натхнення (“…І все це в повітрі, густім, як бурштин…”), як миттєвий спогад (“Підпис під фотознімком блискавки”), як палахкотіння почуттів (“Бікфордів шнур у восковім полоні…”), як іронія долі й людських стосунків (“Кухонна елегія”), як одвічна драма двох сердець (“Ні віри, ні надії, ні любові…”, “Уламки обличчя в розбитому дзеркалі…”, “Накинь на плечі плащ…”, “Попіл”, “І без тебе не можу…”), як захоплення величним явищем жінки (“Золота моя жінко, золота моя муко…”), як драматична колізія чоловічого єства (“Мисливець”). Кохання у поезії Кичинського постає складноорганізованим, нерідко трагедійним станом душі, що його неможливо подолати та якому майже неможливо протистояти.
Любов може проходити, може майже пройти, але все одно не повністю, не до кінця. Вона відтворена митцем у контрастах і суперечливостях, позаяк таким – неоднозначним, багатовимірним – виступає в його образно-асоціативному зображенні саме життя. Любов інтонаційно й фабульно осмислена поетом у вимірі сенсу душевних втрат і надбань. У ранньому вірші “Музика” поет симптоматично узагальнює: “У кожнім щасті є щось і від муки”, що слугує ключем до усвідомлення багатьох мотивів його творчості, а не лише до розуміння посутності любові. Кохання у ліриці Анатолія Кичинського існує в координатах екстремальності: від щастя болю до розпуки радості, в яких людина живе якнайповніше і якнайприродніше. Й тому в його інтимній поезії стільки виношеної образності та мисленнєвої влучності.
Поезія Анатолія Кичинського позначена статурністю і вишуканістю. Вона пройнята сюжетами візій, архітектонікою ліричних вражень, метафорами думок. У його поезіях, як у благодатному ґрунті, проросли різноманітні мотиви, ракурси й аспекти світової поезії. Серед них передовсім виділяються такі: мотиви історико-міфологічної давнини (“Початок балади”), зв’язку різних історико-ментальних часів (“Голосом скіфа”), неподоланого трагізму людського існування (“Над борозною”, “А дорога летить”), безмежності й поетичності народної душі (“Ґудзик білий, ґудзик чорний”), драматизму материнської долі (“Зима”), сутності мистецтва в сучасному соціумі (“Балачки припинились. Читаються вірші…”), злитості природного й людського начал (“Шипшина”), невмирущості кровообігу природи (“Малесенька, малюсінька, манюнька…”, “Остання відлига”, “Стояв у лісі дощ…”), пошуку одвічних категорій і субстанцій (“По залізних дахах…”, “Ще дерева – зелені-зелені…”, “В осінніх барвах розкошує око…”), розуміння життя як неповторних миттєвостей (“Тихше, музико, – грає вино!..”, “Жива і скошена тече в мені трава”), колізій і мелодики кохання (“Наче в цілому світі – нікого…”, “Накинь на плечі плащ…”, “В’ється хміль по тичинках дощу…”), сенсових величин буття (“Біла зірка на лобі вороного коня…”). Лірика Кичинського заснована на невловимо соковитому відчутті слова, що поєднується з емоційним порухом думки. Емоційність поета буває різною – журливою і пафосною, мажорною і елегійною, сумною і врочистою. Мелодійність його рядків передається не лише інтонаційними засобами, але й широкою палітрою кольорів, що створює феномен музики фарб, тонів і напівтонів, світла й тіні. Частотним у поезіях Анатолія Кичинського є білий колір, що симво¬лізує натхненну наповненість духу, а у зіткненні з чорним кольором виражає і підкреслює щемний драматизм буття.
Анатолій Кичинський часто несподівано, ба навіть неочікувано дивиться на оточуючу реальність. Він сполучує те, що не завжди помічається узвичаєною думкою. Ця якість його поетичного світопогляду виявляє себе вже у назвах багатьох віршів: “Тихше, музико, – грає вино!..”, “Читаю напам’ять повільний у лампі вогонь…”, “Чаплинка. Степ. Аеродром…”, “Осінь, тролейбус і жінка з прозорими крилами”, “Весна – гончар. Її рука…”, “20 жовтня. Мовчання сербською”, “Залатала земля гімнастерку прострелену…”, “Від населення і до народу…”, “із непам’яті прийшло…”, “В чистилищі вапна”, “Автопортрет у протигазі”, “Уламки обличчя в розбитому дзеркалі…”, “Солодке сталеве жальце”, “Балада врятованого вікна”, “На сторінках зими” тощо. А є в Кичинського й зовсім оригінальні, як для поетичних творів, назви – “Сучасна притча на тему: “Талант – рідкість” та “Присвята Л.Ф., навіяна картиною Івана Марчука “Мудреці в полях дрімали” та народною мудрістю, що говорить: “Собака гавкає, а караван іде”. Анатолій Кичинський належить до поетів тонкого і парадоксального асоціативного мислення. Схильність до розкутої ретрансляції підсвідомості та асоціацій, як відомо, є рисою найновітнішого мистецтва і митців елітарного духовного профілю, які розраховують на полівимірний рівень духу й самосвідомості своїх уявлюваних чи потенційних співрозмовників. Поезії “Вовче сонце над світом горить…”, “Читаю напам’ять повільний у лампі вогонь…”, “Моя маленька іскро Божа…”, “По жовтому піску, по жовтім шовку жовтня…”, “Тир”, “…І все це в повітрі, густім, як бурштин…”, “Мисливець”, “Наприкінці літа наприкінці літнього дня” тримаються на образній мультиінтерпретаційності, розвиненості асоціативного мислення, інтуїтивно-символічному тлумаченні світу й передбачають аудиторію, яка вміє одержувати інтелектуальний драйв граничної напруги від тропеїчної гіпернасиченості й уникнення концептуально-художньої однозначності.
До постмодерних ресурсів письма Анатолій Кичинський звернувся ще на початку свого літературного розвою й був серед тих митців, які формували привабливий і продуктивний імідж культури постмодерну в українській художній свідомості 1970 – 80-х років. У збірці “Світло трави” графічно й стилістично грає вірш “глибокі сніги мели”, у якому поет реактулізував атрибутивні клейноди модерної поезії: відмову від великої літери на початку рядка і від будь-яких розділових знаків, що дало змогу подати динаміку ліричних відчуттів як елегійну ритміку художньої моносвідомості. Поезія “Читаю напам’ять повільний у лампі вогонь…” узагалі є символом мистецтва, що сповідує філософію образної безперервності, образно-інтелектуальної взаємоперехідності, невимушеної ускладненості й органічності всьогосущого на білому світі й у небесному житті. У ній Анатолій Кичинський маніфестує невловимість філософської простоти складно пов’язаних між собою образів, явищ, процесів: “Читаю напам’ять принишклі сади і ліси,/ де гнізда вслухаються в дихання хуги близької”, “Читаю напам’ять прощальні клинописи птиць,/ і небо слов’янське над крильцями сина малого,/ і усмішки друзів, які вже летять горілиць/ глибоко під рястом круг сонця і серця мойого…”.
Збіркою “Бджола на піску” (2003) Анатолій Кичинський відкрив другий десяток свого книжкового поступу. До неї увійшли вірші та дві поеми – “Вишивання хрестиком” й “Пісня про зубра”. Хоча поезії та поеми складають приблизно рівні за обсягом частини цієї збірки, усе ж таки саме вірші виступають її духовним концентром. Анатолій Кичинський передусім є витонченим і медитуючим ліриком, і тому саме поезії виформовують ліричну й лірико-філософську орнаментику “Бджоли на піску”.
У творчості митця простежується знакова тенденція до філософування. Досвід потребує ущільнення почуттів, тропів, рефлексій, і така трансформація інтонаційної, ритмостильової, образної стилістики визначає поставу його нової книжки. Поет філософує, він продовжує дошукуватися до істинного слова, погляду, зору, до істинної сутності. Він продовжує замислюватися над бінарними ракурсами “людина у часі” та “час у людині”, “життя як хрест людини” та “життя як імпульси людської свідомості”, “почуттєве й драматичне” у співвіднесеннях, паралелях і зіставленнях із “інтелектуальним й трагічним”. Філософічністю мелосу, композиції, текстової фактури відрізняються поезії “Котиться камінь наріжний…”, “Вулиця Блока. Аптека. Ліхтар...”, “Ранок недільний. Хрестик натільний…”, “І світлий шлях, і темний манівець…”, “Гера Квіт”, “Тепер ти молодий, а був іще молодший…”, триптих “Пустеля”. Буття людини, за концепцією збірки “Бджола на піску”, постає видимою чи не завжди видимою, але від того не меншою драмою її свідомих і несвідомих поривань, почуттів, устремлінь.
Життєвий розвій і людський дух, за версією поета, сповнені загадок, контрастів, антиномій, увиразнені немислимими перепадами фарб і кольорів, станів і настроїв, рішень і дилем, щедро-густо насичені неясними і не проясненими знаками, алюзіями, символами. Лабіринти людського життя й духу варто розгадувати для того, щоб, імовірно, так до кінця і не розгадати. Й у цьому, за інсталяціями збірки, драматична посутність шляху до себе. Життєва канва пройнята енігматичністю від початку і до свого завершення. У вірші “Оце – мій меч. А це – мій плуг…” ліричний суб’єкт розмірковує, шукаючи виходу-просвітку між категоріями очевидності й невизначеності: “Оце – мій меч. А це – мій плуг./ Он – ворог мій. А ось – мій друг./ А вся моя тривога – в тім, що ніяк я не збагну,/ чи це дорога на війну,/ чи це з війни дорога”.
Розроблюючи одну з традицій української лірики, Анатолій Кичинський у збірці “Бджола на піску” продовжує послуговуватися культурою римованого вірша. Водночас, враховуючи й усвідомлюючи, що практичний досвід поезії є значно розмаїтішим і багатшим, ніж канонічні форми, “покладені” на ритм і “перехоплені” римою, він практикує у сфері верлібрових структур, безперечно, зважаючи на їхню поширеність у світовому поетичному просторі й тяжіючи до верлібрової свідомості, репрезентованої європейською та американською лірикою. Верліброве мислення у цій збірці оприявлене поезіями “І було Слово. І було сотворіння. І було диво…”, “Годинник”, “Червоним – по чорному...”, “Дні западають, мов клавіші...”, “Чорний гумор”, “стоїш наче вкопаний”, “Все ніколи”, “Поглядом, довгим, як сірий осінній дощ…”, що засвідчують версифікаційну гнучкість Анатолія Кичинського і при тому зберігають його основоположні риси-якості – карбованість стилю, рельєфність малюнку і влучність словообразу. Поеми, що увійшли до збірки “Бджола на піску”, внутрішньо відрізняються від тональності й образної колористики ліричних віршів. Найімовірніше, тому, що асоціативна культура поеми “Вишивання хрестиком” бере свої витоки в художній ментальності першої половини 1980-х років, коли вона писалася, а поема “Пісня про зубра”, яку автор ще називає “українською версією писаного латиною знаменитого твору одного з найвідоміших слов’янських поетів епохи Відродження Миколи Гусовського”, й узагалі укорінена в поетичну стилістику доби Середньовіччя.
Збірки Анатолія Кичинського “Пролітаючи над листопадом” (2004) і “Танець вогню” (2005) вигаптувані засадничими ознаками його поезії – асоціативністю, медитативністю, філософуванням. Вірші, що склали ці збірки, ретранслюють інтерпретацію життя як стихійного у своїй природності потоку знаків, підсвідомих натяків, багатозначних символів. За поетичною версією Кичинського, все у житті є значущим і невипадковим, усе виражає або висловлює сутність, сутнісне, найсуттєвіше, усе в світі є взаємодотичним і взаємозалежним. Ліричний (глибоко особистісний) та епічний (по-масштабному просторий) виміри у сприйнятті життя не утворюють опозиції, а навпаки, щільно корелюють одне з одним. Соціум природи є так само асоціативною сферою, як і духовні переживання, й абсолютно органічно стає основою для цілковито суб’єктивних потрактувань. Життя природи, духу, душі прочитується неквапливо й виважено, неначе давній, багатоскладний і загадковий палімпсест.
У збірках “Пролітаючи над листопадом” і “Танець вогню” погляд поета стає жорсткішим, глибшим і трагічнішим. Інтонаційна гама суму, гіркоти, болю озвучує чимало віршів, що увійшли до них. Енергетика переживань, духовних шукань відбивається в акцентованій виразності рядків та строф. Поетичній формі притаманні експресивна стриманість, сенсова ємність, подекуди навіть по-аскетичному суворий тембр оповіді (“Січень. Хрещенські морози...”, “Зимові гнізда”). Слово немовби відчуває, відсинтезовує та абсорбує в собі драматичну природу людського буття, яке перебуває між берегами вічності (“За течією”). Цими збірками Анатолій Кичинський остаточно закріпив своє амплуа як поета переважно розлогих форм, якому властивий розгорнутий, широкий аж до безмежності погляд на духовно-психологічні реалії, на багатоликий і багатовимірний життєвий поліс, що сюжети життя у його виконанні можуть бути безкінечними й нескінченними, як і щедрість виявів самого буття. Своє художнє кредо Кичинський якнайрельєфніше виражає у малюнках та ліричних фресках, де повнокровно репрезентовані особистісне й соціумне, внутрішнє й фольклорне, душевне й зовнішнє (“Пам’ять іде. А дороги спіраль...”, “Шлях”, “Погляд вечірній”, “Так голосно кує...”, “Коло”, “Гублячись у здогадах”). Проте наявні у збірках і гранично стислі форми, що так притаманні східній ліриці й засновані на усвідомленні надзвичайної ваги, підтекстовості, несуєтності слова, яке потребує культури вдумливих зупинок, неквапливого зазирання у себе (“Слава”, “Написи на книзі”, “на тлі нічного яблуневого дощу...”, “Осінь. Гравюра на дереві”, “”Безвітряний вечір. Дорога осіння...”).
Збіркам “Бджола на піску”, “Пролітаючи над листопадом”, “Танець вогню”, як і попереднім книжкам Анатолія Кичинського, властива розвинена система тропіки, поетика образних прозрінь, стилістика відточеного віршорядка і густої строфи. Поет іще раз потвердив, що його художньо-мисленнєва доктрина пролягає у форматі семантичних пошуків й асоціативного візерунку. Інструментарій багатозначного образу, складно виражених почуттів, настроїв і мікросюжетів підсвідомості, філософічної мелодійності фрази, естетично відшліфованого рядка, поліфункціональної семіотики ретранслює граничне ущільнення нарації, характерне для аксіології ліричного мислення помежів’я ХХ – ХХІ століть.

 





Напишите свой комментарий
Ваше имя
E-mail (не будет опубликован)
* Текст сообщения

Вход